Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ ВІЛЬНИЙ ВІД УСЬОГО»

— Посидь, подивися, — сказав Георгій, коли я тепер прийшов. Від підняв трубку, подзвонив у відділ кадрів не дочірньої фірми, яку очолював, а цілого їхнього товариства і попросив оформити мене на роботу без тяганини, попередивши при цьому, що з шефом уже все домовлено. Я, отже, займав своє місце — напевне ж, нікому не потрібне, а може, й потрібне, тільки не в такому вигляді, як прагнув Георгій.

— Писатимеш кожен місяць звіт, я тобі дам зразок, а решту роби, що хочеш, — сказав Георгій..

Я, отже, одержував майже свободу. Але це була гірка свобода.

«Цікаво, чи він би так повівся й з іншим на моєму місці?» — подумав я.

І зрозумів — повівся б. Не сьогодні, так завтра. Післязавтра. Або через місяць. Він шукав мене і знайшов.

Зрештою, ображатися немає на що, бо, по суті, весь останній час я йшов йому назустріч, і доля виявилася милосердною, раз послала Георгія саме в такому вигляді — він ставав ніби й залежним від мене, хоч насправді залежним і безправним ставав я. Але чим далі я сидів у цьому кабінеті, тим більше відчував, як у глибині мого єства, ще живого, з неатрофованими почуттями, наростає глухе роздратування. Проти цієї чіткої людино-машини, яка сиділа біля мене, віддавала чіткі команди, демонструючи безжально чітку роботу. Проти свого становища. Проти… Нанизувати причини роздратування можна й далі, але водночас я розумів — нікуди звідси не піду, мене цілком влаштовує ситуація, що склалася.

Так воно було насправді — ось у чому суть. Я вже належав цьому чоловікові, як і все в його кабінеті. Рабство? Ні. Я потрапив у орбіту, до якої йшов багато років. Може, не йшов, а плив, летів — яка різниця? Між нами виникло поле. Я буду частинкою створених ним обставин, до мене звикнуть. Хтось мене зневажатиме, хтось співчуватиме. Може, знайдуться й такі, що заздритимуть. Як частинку створеної ним невеличкої системи, при потребі Георгій мене ще й захищатиме. Коли цій системі загрожуватиме небезпека, наприклад, коли мене захочуть скоротити. Бо люди, вочевидь, як такі, не мають значення. Сьогодні один, завтра — інший. У мене була перевага, я — «родич». Отже, надійніший.

Георгій розмовляв, зустрічав, віддавав накази, заперечував, погоджувався, але як чітко діяв цей механізм! Ось він — майже ідеал життєвої організації. Я так ніколи не вмів ні діяти, ні організувати життя. Навіть коли твердо йшов до своєї мети.

— Георгію Трохимовичу, може б, ми…

— Ні.

— Тоді…

Черговий підлеглий замовкає. Георгій пильно дивиться на нього. Той опускає голову. Він щось хотів сказати і не сказав. Світ од того не перекинувся, чоловік підвівся, махнув рукою.

— Йдіть і працюйте, все буде добре, у випадку чого я візьму на себе відповідальність.

Ось і все. Підлеглий пішов. Георгій викликав по телефону іншого. Очевидно, той заартачився, бо Георгій ледь-ледь підвищив голос. Поклав трубку. Щось записав на календарі. Мені захотілося підвестись, наздогнати того, котрий пішов. Але я забув уже, про що він говорив перед тим. Питати, отже, не було про що. Я підняв голову руками і став думати про своє.

Ми їхали з Магдою у поїзді. На моє найперше місце. Магда дивилася у вікно, на неї втупився наш попутник по купе, чоловік років сорока. Зирив, навіть не приховуючи захоплення. Мене це і тішило, і забавляло. Магда належала мені, я не думав тоді, кохаю чи не кохаю.

Вона дивилася у вікно, за яким тягнувся луг з копицями сіна, і думала про щось своє. Цього мені було досить.

Потім ми розмовляли, теж про щось із попутником. Про що — вже не пам'ятаю. Пригадую лише, що мене таки тішила його підкреслена ввічливість. Ввічливість, яка призначалася насамперед для Магди. Потім попутник розказував анекдоти — теж для Магди.

Коли він сходив, то озирнувся кілька разів. Магда з вікна помахала йому рукою.

— Бідненький чувачок, — сказав я співчутливо.

— Можливо, — посміхнулася Магда. — Та ти ревнуєш, Андрійку?