Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ ВІЛЬНИЙ ВІД УСЬОГО»

Я спинився. Чи це не ілюзія, яку знову треба вбити?

І раптом я подумав, що, можливо, сьогодні мені судилося розгадати загадку чужого кохання. В Ларисиних почуттях до Георгія, і в цьому, був певен, існувало якесь відчуття приреченості. Але чому вона так розтривожилася, коли я зник? Може… Може… Невже мені таки треба вбивати цю хоч трохи солодку ілюзію? А що, коли це не ілюзія? Я спинився тепер уже перед їхнім будинком. Підвів очі догори. Котре їхнє вікно, я, звичайно, не знав.

«Здрастуй! — скажу Ларисі, подумав я. — Наша зустріч продовжується. І тепер уже не закінчиться».

«Безглузді слова, — дорікнув собі наступної миті. — На що я маю право, на що можу сподіватися?»

Я побачив на липі перед собою кілька жовтих листків. Підстрибнув, черкнув рукою по гілці, але не дістав жодного. Хотів підстрибнути ще раз, але подумав, що мене могли бачити з вікна. Чомусь це збентежило. Поспішно відійшов од цієї старої липи. І тоді згадав, що нічого не несу, а до хворої не годиться приходити з порожніми руками.

Я оглянувся. Слід вернутися аж на ріг цієї вулиці, де був гастроном. Можливо, я придумаю дорогою, що ж все-таки сказати Ларисі незвичайне. Сказати? Навіщо? Адже я згадував не її, а Серафиму Михайлівну.

Ледве я подумав про це, як обличчя Ларисиної матері знову постало переді мною. Стомлене обличчя старої жінки, яка вочевидь не любила Георгія.

Нас у кімнаті троє. Крім Лариси, тут ще її подруга — маленька невиразна жіночка, з дрібним, якимось трохи зморщеним обличчям. Лариса розповідає про мене — яким я був у дитинстві. Я, її брат. Як грав у футбол, захоплювався математикою й історією, допомагав батькам — такий собі зразковий хлопчик.

— Навіщо? — нарешті не витримую я.

— Що навіщо? — щиро дивується Лариса.

— Навіщо тобі все це?

Лариса вмовкає, дивиться з хитринкою. Її повні, гарні, засмаглі руки лежать поверх ковдри. Вона явно дратує мене — і цими голими руками, і спокійною, проте захопленою розповіддю про моє уявне дитинство. Жодного натяку на гру. Тим жорстокіше…

Тим жорстокіше, зненацька розумію я. Збираюся підвестися, але хитринка у погляді Лариси зникає. Така собі чиста наївність у глибоких очах.

— Каті цікаво, — каже вона.

— Вам цікаво? — повертаюся різко до її подруги.

— Звичайно. Мені цікаво.

Може, вони змовилися ще до мого приходу?

Мені б підтримати цю гру, але ні сили, ні бажання немає. Відчуваю, як починаю ненавидіти Ларису. Не за цю бадьореньку фальшиву згадку про те, чого насправді не було, а за щось інше…

Вона — частина Георгія. Думка вражає мене. Авжеж, саме так воно і є. Я підвожуся. Усе. Тепер усе.

— Братику, — Ларисині пальці торкаються моєї руки. — Не гнівайся, братику!