Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ ВІЛЬНИЙ ВІД УСЬОГО»

— У мене все добре, — прощебетала Люся. — Сподіваюся, і в тебе теж?

— У мене якраз — ні, — сказав я щиро. — Може, ти спустишся вниз?

— Гаразд, зараз спущуся.

Я повісив трубку і притулився до стіни біля виходу. Мимо пройшли якісь люди. З бюро перепусток долинали уривки жіночої розмови про придбану «не нашу» кофтину.

Життя не стояло на місці, й від того, що я більше тут не працюю, що мене більше не пропускають на завод, ніхто нічого не втратив. І тут я збагнув — якби було навпа¬ки, якби мені хтось сказав наступної миті, що я тут потрібен… Ніхто нб скаже. Якби було навпаки, я не стояв би ось так біля прохідної. Взагалі б не було цих останніх днів. Але інакше вже бути не могло. Інакше не могло, ось у чім суть і причина.

— Здрастуй, Андрійку!

— Здрастуй.

Я не помітив, як підійшла Люся. Заглядаю їй у очі. Відвертаюся. Невже чекаю отих особливих слів? Слів немає, але Люся йде до виходу. Я покірно теліпаюся за нею. Ми зупиняємось на подвір'ї, в маленькому скверику біля входу.

— Що ти хотів сказати, Андрійку?

— Як це мило, що ти все-таки називаєш мене Андрійком, — сумно іронізую я.

— А чому б я мала називати тебе інакше? Все-таки ти…

— Все-таки я?..

Але вона мовчить. Обличчя в Люсі бліде, але спокійне. Застигла маска спокою. І поглянувши на це обличчя, я усвідомлюю, що вона мовчатиме й далі.

— Розумієш, — кажу я. — Розумієш, я приїхав сказати, що я… Словом, я прошу пробачення.

— За що, Андрійку?..

— Ну, за те, що трапилося вчора.

— За те, що ти не кохаєш мене? Але хіба ти в цьому винен? Ти ж не винен.

Ось так. До біса багато в цьому місті розумних жінок, які все можуть збагнути з півслова. Які нюхом відчувають, а може, й шкірою, справжнє до них ставлення.

Я дивлюся вгору — на вікна нашого адмінкорпусу. Якомога вище закидаю голову. Будинок наче рушає з місця і пливе кудись слідом за хмарою, що висить над ним.

— Ти мені потрібна, — кажу я невпевнено.