Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ ВІЛЬНИЙ ВІД УСЬОГО»

Хтось привітався до мене, я механічно відповів. Механічно відчинив двері прохідної.

— Ваша перепустка?

Уже мацнувши по кишені, я згадав, що вчора здав перепустку, коли забирав у відділі кадрів трудову книжку. Вахтер — літній чоловік у новенькій форменій шинелі — дивився на мене вже підозріло.

Я не став нічого пояснювати, відійшов до телефону, що висів поруч, і набрав номер нашого сектора. Трубку взяла Оленка.

— Привіт, Андрійку. Як твої справи? — спитала вона.

— Нормально, — відповів я і попросив покликати Люсю.

— Люсь, тебе! — гукнула Оленка.

Те, що вона взяла трубку, — мені на руку, Комаров, той неодмінно пожартував би, адже бачив, напевне, як ми з Люсею лишилися вдвох на зупинці.

Краєм ока я помітив, як пильно стежить за мною вахтер, і це раптом заспокоїло.

— Здрастуй, Андрійку.

— Доброго ранку.

Настала довга пауза. Я не міг відліпити язика від піднебіння.

— Нам треба поговорити, — сказав нарешті.

— Навіщо?

У трубці чулося дихання Люсі — тихе, переривчасте, але мені здалося, що я чую биття її серця. Так, мені здалося, але… Саме це дихання, зовсім близько, заважало вимовити якісь слова. Невже я сподівався, що Люсі не буде?

— Хіба ти не розумієш? — промовив нарешті.

— Не треба, Андрійку.

— Чому — не треба? — я вже починав злитися.

Бо щось таки мало відбутися. Недаремно ж ноги ніби самі мене несли сюди. Я озирнувся. Вахтер усе ще пильно дивився на мене. Звісно, хто я такий для нього, щоб довіряти?

А Люся? Вона… Вона теж не повинна мені вірити?..