Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ ВІЛЬНИЙ ВІД УСЬОГО»

— Чому б я мав ревнувати? — байдуже відповів я.

Справді — чому? Поїзд уже рушає, більше ми цього смішного, досить немолодого чоловіка не побачимо, він не побачить Магди. Підстав для ревнощів немає, я задоволений, я їду назустріч долі. Ми їдемо. Магда дивиться на мене лагідно, з любов'ю, перон уже зникає. Чоловік, що лишився на пероні, нічого про себе не розповів, у нього ледь прим'ятий костюм, вставні сталеві зуби, залисини. Він уже звідав життя, зазнав поразок — я молодий і дужий, я талановитий, поруч мене дуже вродлива жінка, ми їдемо назустріч щасливій долі.

«Тоді, — думаю я тепер. — Тоді все не могло й скінчитися інакше. Хоч зійти з поїзда мав я».

Коли б я був сам у цьому кабінеті, я б напевне зареготав, такою смішною видалася ця думка. Як і спогад. Дивно, чому він врізався у пам'ять? Я став слухати, що говорить Георгій, адже він розігрував маленький спектакль для мене. А що, коли не спектакль, коли він таки вводив мене в курс справ? Тоді ще гірше, я не зможу пристосуватися до цього ритму.

«А коли це гра, — питаю я себе, — тоді буде легше?» Відповіді не знаходжу. Але невже я справді звик до гри, так звик, що мені здається, наче так само грають інші…

— Можеш іти й оформлятися, — сказав Георгій, випровадивши чергового відвідувача. — Тобі, мабуть, набридло вже тут стовбичити?

— Чого ж, цікаво, — лицемірно відповів я. Він швидко позирнув у мій бік, став щось писати у маленькому записнику. Я підвівся.

— До побачення.

— До побачення, — Георгій простяг руку, і вже коли я потис його міцну правицю, до-дав: — До речі, знаєш, що твоя сестричка завдяки тобі схопила бронхіт? Добре хоч не запалення легенів.

— Сестричка… Завдяки мені?..

Авжеж. Чого ти так дивишся? Тоді, як ти по-свинськи зник, їй раптом здалося, що ти поплив на другий берег річки, що з тобою казна-що трапилося. Істерику зчинила. Потім зопалу теж в річку кинулася, їй, бачте, забажалося теж на другий бік пливти. Довелося силою витягати.

— Я… я не знав…

— Та я їй казав, що ти, швидше всього, до міста подався. Жіноча неврівноваженість. Я до тебе претензій не маю.

Ми ще раз потисли один одному руки. Міцна Георгіева залізними лещатами обхопила мою. Усе ж я витримав цей потиск. Але мені нестерпно захотілося швидше покинути його затишний кабінет.

У тому, як він убивчо спокійно, насамкінець, ніби між іншим, повідомив про цей випадок, — було щось нелюдське. Щось страшне і нестерпне.

— Де вона зараз? — уже в дверях спитав я.

— Удома. Я пропонував у лікарню влаштувати — відмовилася. Вона взагалі останнім часом надто примхливою стала.

Намір відвідати Ларису виник ще там, у кабінеті. Я був таки винен перед нею. Та не лише передчуття вини вело мене знову на вулицю Суворова. За ці дні я кілька разів згадував Серафиму Михайлівну. Не Ларису, а Серафиму Михайлівну. Зустріч у парку, коли на лавочку поруч мене сідає старенька бабця. Чомусь у той момент вона видалася набагато старшою, ніж насправді, може, від утоми. Ще згадувалося, як я закінчував розмову і майже втікав із парку. Як переступав поріг їхньої квартири і лив собі на голову холодну воду. Як заглядав у вічі Серафимі Михайлівні, її подрузі Варварі, щось ловив і не вловлював. Хотів із квартири вийти і не виходив. Але тепер, з чим я прийду тепер?

І все ж прийти мені хотілося. А те, що дізнався від Георгія, давало ще нібито й право. Я йшов на вулицю Суворова.

Десь на півдорозі, дивлячись на перші жовті листки на деревах, я раптом збагнув, чому мені так хочеться наближення справжньої осені. Десь у глибині єства жило підсвідоме бажання якось урівноважити те, що відбувалося зі мною, Якби під ногами у мене шурхотіло листя, якби мої очі насолоджувалися багрянцем…