Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ ВІЛЬНИЙ ВІД УСЬОГО»

— Ні, — хитає Люся головою. — Але якби це було навіть так, то я не прийняла б твоєї жертви.

— Якої ще жертви? — обурююся я.

Але моє обурення гасне так само швидко, як і народилося. Якби зараз хтось вийшов із прохідної, підійшов до нас, ми обоє, напевне, лише зраділи б.

Люся легенько торкається мого плеча. Ледь тремтять її худі довгі пальці.

— Ти ж усе розумієш, Андрійку, — каже вона лагідно, і докір, легенький, наче вітерець, що обвіває нас, звучить у її голосі майже ніжно, якось по-материнськи чи що.

— Не хочу я нічого розуміти, — бурмочу поспішно, і вони таки правдиві, мої слова.

— Я б усе життя докоряла сама собі.

Люся забирає руку, але я перехоплюю її й легенько торкаюся губами пальців.

— Не треба, Андрійку, а то я заплачу.

Я намагаюся вловити у Люсиному голосі іронію, але її, вочевидь, немає. Моя рука опускається разом з її. Ми стоїмо поруч і вже незмірно далі, ніж тоді, коли вона тільки наближалася до мене.

— Ти ні в чому не винен, і ніхто не винен. Усе так переплуталося, і бачиш, як воно виходить. І за вчорашній вечір не докоряй. Тепер чи пізніш він мав бути. Як і сьогоднішній ранок.

— Ніколи не подумав би, що ти фаталістка…

— Я не фаталістка, але так уже виходить. Ми обоє не пробачили б собі.

— Чого не пробачили б? — майже кричу я.

— Того, що знаємо про мене. Мого минулого.

— Немає в тебе ніякого минулого.

— Є, Андрійку! Як і в кожної людини. Тільки справа в тім, що ми потім з ним робимо, нашим минулим.

— Ти міркуєш, як столітня дама.

— Ні. Ми не зможемо обоє його забути.

— Я зможу.