Розділ «Епілог»

– Ого, важке! Юль, а що то за номер?

– То номер установи.

– Я не зрозуміла. Номер якої установи?

– Колонії суворого режиму. У Макіївці. Ти оформляй, вони будуть знати, куди відправляти.

Однокурсниця дивилася на свою колишню подругу заокругленими від здивування очима, не наважуючись розпитувати далі. Юля зітхнула й відповіла на це німе запитання сама.

– Там передача. В тюрму. Консерви, теплі шкарпетки і все таке… Постійно ті передачі сюди ношу. Але тебе раніше не було.

– Я ж тільки влаштувалася. Юль, скажи, а хто в тебе там, у тюрмі? – зі щирим співчуттям у голосі запитала касирка.

– Знайомий.

– Може, кавáлєр?

Юля кивнула.

– Я ж дивлюся, що на руці нема обручки. Боже милосердний, а кого він убив?

– Нікого. Знаєш, як у нас: одні вбивають, а іншим доводиться сидіти за ґратами.

Юля замовкла. Не наважувалася заговорити й касирка за віконцем. Вона, відчуваючи, що тими розпитуваннями загнала себе в неприємну ситуацію, притьмом кинулася заповнювати квитанції.

– Не питай мене про це. Колись, може, будемо живі, то розкажу, – знову озвалася Юля, підписуючи папірчик, просунутий подругою крізь віконце. – Йому ще півроку сидіти. Вийде, от і буде в мене обручка на руці. А так… Може, зайду десь днями, то підемо в кафешку, вип’ємо кави та й поговоримо.

Молода жінка з дивовижним волоссям уже хотіла піти до виходу, а потім раптово повернулася до каси:

– Чуєш, дай-но мені ще свіжу газету! Тато просив купити, а я, бач, була б забула, – і поклала перед віконцем копійки.

Ноги самі винесли Юлю на площу, з якої, власне, й відгалужувалася та моторошна вуличка, де усе й відбулося. Кілька століть тому на роздоріжжі, кажуть, був давній Братський міст, але все тече, все змінюється: давно вже немає річки, над якою він пролягав. Канули в минуле ті, хто будував, і хто руйнував ці-от будиночки. Пощезла, як роса на сонці, й радянська держава, така, здавалося, велична й могутня. Он і планетарій, що був у древній Хрестовоздвиженській церкві, припинив своє існування, а саму площу перейменували.

Молода лучанка поглянула в бік вишикуваних уздовж вулички будинків і мимоволі здригнулася: місто давно заживило рану, поглинуло, забудувало колишнє згарище. Що ж, люди мають властивість або не помічати, або швидко забувати те, що колись ятрило душу. Але сам цей закуток гріха незвичним чином вабив, притягував до себе липкими мацаками спогадів.

Біля церкви метушилися люди. Схоже, храм починав своє нове життя, робітники складали під стіною дошки й носили мішки зі шпаклівкою. Бородатий священик у довгій чорній рясі щось пояснював двом бабусям. Юля тим часом помітила маленьку лавочку в скверику навпроти й повільно пішла туди.

Під ногами шурхотіло листя.