Розділ «ГУМОРЕСКИ БАЙКИ ФЕЙЛЕТОНИ»

Дочекався-таки одиниці. Тільки, виявляється, не мені вона призначалася.

— Мабуть, тебе готують відразу на мою посаду,— висловив думку керівник відділу...

Коли начальник нашої контори йшов на пенсію, на прощання довго тиснув мені руку.

— Повір,— зі сльозами на очах казав він,— з ким найбільше мені шкода розлучатися, так це з тобою — найрозумнішим, найпрацьовитішим, найсумліннішим працівником...

— Скажіть,— спитав його я,— якщо ви справді вважаєте мене розумним, працьовитим, сумлінним, чому ж тоді я так і залишився у вас молодшим рахівником?

— Повір, я хотів тебе підвищити. Дуже хотів! Але не міг,— сумно мовив начальник.— Бо хто б тоді по квитки бігав, хто б цукерки моїй дружині купував, хто б діставав ліки для тещі? Не можна ж з людини, яка обіймає солідну посаду, робити хлопчика на побігеньках!

Юрій Прокопенко

ЗНОВУ ДВІЙКА

Син приніс двійку з географії. І це мене просто-таки обурило. Ну хай там з математикою в нього не все гаразд. Зрештою, в мене теж далеко не аналітичний розум. Хай в одному реченні він робить вісімнадцять помилок. Я теж, трапляється, можу переплутати кому з тире. Але ж географія — що може бути простіше! Бери підручник, читай і запам'ятовуй собі.

— Розумієш, тату, я не міг показати, де Австралія,— пояснив він так безтурботно, що я аж скипів.

— А навіщо я тобі глобус купив? Навіщо карту на стіні повісив? Щоб ти хоч інколи дивився! Ні, так далі тривати не може. Де мій широкий армійський пасок?

— Е ні, тату! — став він між мною і шафою.— Лупцювати паском непедагогічно.

— А чим — педагогічно? — крикнув я.

— Взагалі бити дітей не можна,— твердо сказав син.

— Як це — не можна? Мене батько лупцював — от і люди з мене вийшли.

— То були інші часи. А тепер лупцювати дитину не рекомендується, щоб не завдати їй психічної травми, аби не відштовхнути її від себе, щоб не створилася між батьками і дітьми смуга відчуження.

— Хто тобі такого наговорив? — ледве оговтався я від подиву.

— От ти не слухаєш передачі по радіо «Для вас, батьки»? А я слухаю,— продовжував він.— І знаю, що дитина дуже вразлива істота. Її залякати — раз плюнути. А залякана дитина, врешті, виросте у заляканого громадянина. А заляканий громадянин нашому суспільству не потрібний...

— Але й такі, що не визнають ніякої дисципліни, теж не дуже потрібні,— зупинив я потік його красномовства.

— Найстрашніше те, що дитина може після такого покарання,— кивнув він у бік шафи, де лежав пасок,— назовсім замкнутися в собі. Про це у відривному календарі писалося. Ось я візьму і замкнуся — що ви тоді з мамою робитимете?