Розділ «Павло Мисько ЕРПІДИ НА ПЛАНЕТІ ЗЕМЛЯ»

— Про це знаємо. Їх ми не візьмем, — вперто повторив Ерпід.

— Стійте! Стійте! — кинувся Ваня навперейми машині з будою мало не під колеса.

Пронизливо завищали гальма. Відчинилися дверці кабіни, на підніжці повстав шофер — дядько в літах.

— Ти що — здурів? Жити набридло? — затряс він із-за кабіни кулаком.

— Дядечку, миленький! Нам дуже в Мінськ треба! Терміново! Ви ж у Мінськ чи ні?

— У Мінськ, у Мінськ… — усе ще злостиво пробурчав шофер. — А до тюрми через тебе не хочу сідати. Зійди з дороги!

Ваня не сходив. В очах у нього заблищали сльози.

— Дядечку…

— Ну куди я тебе подіну? Повний кузов ящиків з яблуками… Та й мотор щось барахлить, може зовсім машина стати, — наполягав на своєму шофер.

— Третя свічка не дає іскру, — ненароком сказав Ерпід.

Шофер тихо, з якимось шипінням свиснув.

— Це він… Це воно… Ну, коробка ця твоя, говорить?! І щось кумекає в роботі автомобіля?!

— Коли сказав, значить, кумекає. Він в електриці розбирається. Електронний робот.

— До столиці чого? На виставку?

— На виставку. — Ваня і цьому шоферу не розказав усього про Ерпіда.

— Дядьку Миколо, у вас там знайдеться місце для одного… для двох? — закричав шофер. — А то у мене тут сумки.

— Мо’, якось знайдемо, — відгукнувся хтось з будки глухим голосом.

— Приймай тоді гостей! — шофер відчепив і відкинув задній борт.

Пригнувся, підхопив Ерпіда, махнув у кузов. Буцім не сто кілограмів він важив, а лише десять. Почекав, доки Ваня забереться сам, підняв і закріпив борт.

Ваня несміливо роздивився того, хто володів таким глухим голосом. Дядько старий, йому, мабуть, скоро буде сімдесят, обличчя худе, в зморшках.