Розділ «Павло Мисько ЕРПІДИ НА ПЛАНЕТІ ЗЕМЛЯ»

Пам’ятає Гордій, як робив на найближчій тонкій берізці зарубки-мітки. Потім нагнув ще й соснину, переплів її стовбур із стовбуром берізки.

Не могли ж вони самі розкрутитися! І повинні були вижити, як вижив і він у тій колотнечі.

Не міг дід Гордій забути той нічний острів, ті два деревця, переплетені між собою. Десятки літ минуло від того часу, десятки раз ходив по островах, а тих з’єднаних дерев знайти не міг. І де вони поділися?

Чимало, правда, змінилося від того часу, гарний ліс вигнався на місці партизанських землянок, окопів. І тих болотних нетрів уже нема. На краях болота пролягали рівчаки, вони й відвели зайву воду. Тепер на будь-який острів можна добратися в звичайних гумових чоботах. Сотні беріз Гордій перемацав, обдивився, шукав свої мітки. Але хіба знайдеш, коли берези вже такі, що ледве обхопиш руками? Кора знизу почорніла, порепала борознами, покрилася зеленим мохом. Може, ось ця береза? А може, он та? Може, сосна всохла, згнила, а та береза з міткою випросталася і сягнула ввись?

А треба ж знайти останки тих партизанів, перенести до пам’ятника на братській могилі, що в центрі Березівки, біля сільради.

“Я один ще живий з тих п’яти партизанів… Я один знаю про ту безіменну могилу… Як же знайти її? Як?”

Усі роки пече пам’ять про полеглих, не дає спокою ні вдень ні вночі. Пече вина перед ними.

“Дорогі мої! Даруйте! Але я не винен, повірте… Самітно вам там лежати, кривдно, я розумію… Але я живий ще, і я вас знайду! Знайду!”

Тяжко діду Гордію, смутно. Жаль стискає серце…

І ось, коли він вирішив ще раз обійти цей острів, перемацати кожне дерево, щось раптом ніби стукнуло в голову. Буцім якась пелена раптом розвіялася, скінчилося затемнення. Не на цьому острові треба шукати, де він тупцює зараз, а на крайньому, східному. Вони ж на першому острові попадали тоді обезсилені, не брели далі в темряву. А пробиралися в північно-західному напрямку…

Дід забув про кошик з грибами (а боровики ж були, боровички!). Поспішив навпростець до того острова, плутаючись у кущах багна. Гучно чавкало під ногами болото…

Ось він, цей східний острів… Був Гордій на ньому після війни, і не раз. Багато разів оглядав дерева і ніяких своїх прикмет не виявив. Чому ж його знову сюди повело-потягло? А серце, як дурне, бухкає в грудях: “Тут-тут!.. Тут-тут!”

Закортіло зупинитись дідові не біля берези чи сосни, а біля двох купин. Немов щось підказало: “Шукай тут!” І він почав перебирати, розгортати на купинах брусничник і чорничник. Знайшлися рештки гнилих пеньочків: мабуть, був березовий, бо валялися шматки берести. Другий був сосновий, бо ще стирчав повний живиці його осередок. “Копай тут!” — знову ніби хтось шепнув йому. І він почав різати ножем дерен, вигрібати руками землю — як тоді, в далекому сорок третьому…

Довго копав-розгрібав, здалося — цілу вічність. І на метр ще не вигріб яму, як побачив те, що шукав. “Тут!”

Сили покинули Гордія. Не встаючи з колін, він знову заплакав — жалісно, але з полегшенням.

А треба ж підводитись. Треба йти кликати на допомогу людей…

Повз них, виючи і блискаючи мигавкою, промчалася машина “швидкої допомоги”. Ваня встиг помітити у вікні Олега Максимовича і Льоню. Вчитель похмуро позирав перед собою, морщився. А Льоня, побачивши Ваню, одчайдушно замахав руками в бік Клинців, які машина буде минати, і назад, у бік Березівки. Потім “швидку допомогу” заволокло хмарою пилюки.

— Що ти накоїв, признавайся?! — закричав Ваня на Ерпіда. Той уже стояв біля нього на узбіччі гравійки і злегка ворушив вусами-антенами. — І Льоню і вчителя повезли до лікарні!

— То й що? Хай з’їздять. Не варто хвилюватися, витрачати стільки енергії. Твої електричні поля різко зросли.

“Забирався б ти… Залізяка чортова! Нав’язався на мою голову…” — хотів вилаятись Ваня. Але Ерпід вловив його думки і спокійно мовив: