Розділ «Частина ІІ»

Громове вищання й дзижчання німецьких літаків дразливим болем свердлило вуха. Бомблення не вгавало. Щодалі ставали помітніші руїни міст, фабрик, заводів. Майже всі високі й великі об'єкти були вже сплюндровані або жахливо знівечені, покалічені бомбами. Зарозумілість, зухвальство поляків принишкли. але ненависть до українців не згасала. З трудом добився я до Володави Підляської, де колись займався торгівлею лісоматеріялу і карпину (соснових пнів із грубим корівням, що мають дуже багато живиці, терпентини та інших речовин). і тут застав уже німців. Знана мені місцевість, людність знайома; вирішив тут і залишитись. Зустрів знайомих, почалися розмови, наради. Щоб не дармувати, я взявся організовувати Повітовий кооперативний споживчий союз.

Війна, непевність, нові закони й порядки завойовника — все це сповільнювало ритм життя, переінакшувало людей, утруднювало працю. В таку несприятливу пору наш молоденький Союз почав спинатися на ноги. Тяжкий був початок, але не легшою була й дальша щоденна праця в супроводі нестач, клопотів і перешкод.

Познайомили мене добрі люди з одним ряйхсдойчем, який продав мені піввагона солі й піввагона гасу (дефіцитні товари!), яких тоді не було на ринку. Це зразу підняло і скріпило наш Союз. Цей самий райхсдойч при іншій нагоді порадив, де можна купити більшу кількість таких товарів. „Поїдь. — каже, — до Кракова і звернися до референта „Ернерунґсвіртшафту" Шмідта".

Нові знайомства. Зустрічі

Поїхав в до Кракова. Знайшов потрібну мені установу і познайомився із Шмідтом. Цей Шмідт. як виявилося з розмови, був галицьким німцем і почував себе більше українцем, ніж німцем. Тепер йому як німцеві німецька окупаційна влада довірила посаду референта відділу постачання й розподілу товарів на ціле Генеральне Губернаторство. Я розповів йому, що приїхав до нього аж із Володави від Повітового кооперативного споживчого союзу з проханням прийняти мою пропозицію, як директора цього союзу: обміняти збіжжя за сіль і гас, бо цих товарів союз дошкульно потребує. Вислухав мене Шмідт і каже: „Прийдіть до мене о другій годині по обіді; я подумаю і скажу вам так чи ні. Це перша трансакція такого роду, мушу подумати". Я подякував і вийшов.

Мавши кілька годин вільного часу, мені спало на думку відвідати централю Українського допомогового комітету, що його очолював проф. Володимир Кубійович. Представившись у Комітеті хто я і чого приїхав з Володави до Кракова, почав просити, щоб Комітет допоміг, хоча б харчами, урядові УНР і його діячам, що сидять у Варшаві в холоді й голоді, забуті всіма, без найменших засобів для існування!

— Як довідаються про це німці, то нас заарештують і комітет закриють, — випереджаючи Кубійовича, сказав інж. О. Бойдуник. — Небезпечно…

— Та то ж зрадники! Вони продали Галичину полякам! — викрикнув якийсь невідомий панок-комітетчик.

— Таж і я старшина армії УНР, то, по-вашому, виходить, що й я зрадник, чи як? — сказав я спокійно в формі запиту.

— Ну, не всі ж поділяли їх думку… — почулася чиясь також спокійна репліка.

В той час Бойдуник, показуючи у вікно на ген. Капустянського, німецького полковника Бізанца та інших старшин, які товпилися біля будинку, що напроти через вулицю, задоволено мовив:

— Гляньте на цих! Скільки там старшин зібралося… Вербують наших людей. Може, ось-ось, і ми підем воювати!

— Побачимо… — нехотячи сказав я і, прощаючись, подав руку тільки Кубійовичеві, який під час моїх перших відвідин Комітету і недовгої розмови ніяково мовчав.

Вийшов я на вулицю. При дверях до канцелярії Бізанца і Сушка стоять: командарм М. Омелянович-Павленко, полк. Дяченко, Рибачук та інші знайомі й незнайомі старшини.

— Чого ви тут стоїте? — запитав я, привітавшись.

— Таж набирають… Набирають наших людей! Будем воювати… — відповів, усміхаючись, Омелянович-Павленко.

„Блаженні віруючі", подумав я, але не сказав нічого. Звідти пішов я просто до Шмідта, бо вже наближалася година домовленої зустрічі. І в коридорі, поблизу дверей до Шмідта, зненацька наткнувся я на Бойдуника, що йшов напроти мене й зупинився, питаючи:

— А ви куди, сотнику?..

— До Шмідта, — кажу.

— Не йдіть до нього. Він тепер не наш, він уже німець. Із них краще не мати нічого спільного…