Розділ «Частина І»

Отже й другий з'їзд КП(б)У відбувався у Москві, а не в якомусь місті на території України, мабуть, тому, що на Україні тоді ще не можна було зібрати потрібної кількости українців на членів компартії і Москва мусіла „позичати" Комуністичній партії большевиків для України своїх довірених людей.

„Воєнний вопрос занимал центральное место в работе ІІІ с'езда КП(б)У (1–6 марта 1919 г.). В принятой с'ездом конституции утверждались незыблемые ленинские принципы строительства Красной Армии. Защита Отечества провозглашалась свяшенной обязанностью всех трудятцихся, а служба в армии рассматривалась как всеобщая воинская повинность. В марте Совнарком Украинн принял Декрет „О создании РККА", положивший в основу организационного и политического строительства воинских частей на Украине принципы строительства Красной Армии в РСФСР. Устанавливалось, что армия республики (української) является составной частью общероссийской Красной Армии и на ее распространяются законоположення, касающнеся всей Красной Армии. В оперативном отношенин она полностью подчиняется главнокомандующему Вооруженними Силами Российской республики" (стор. 28–29).

От тобі й „самостійна", „незалежна" і „суверенна" УРСР! Та від комуністичної партії (КП(б)У), створеної в Москві для України, нічого іншого не можна було й чекати. Діяли „принципы Ленина"…

„С конца апреля по июнь 1919 г. в Киеве впервые проводился призыв в Красную Армню. При этом пришлось преодолевать серьезные трудности. В других губерниях призыв не проводился. Наличие внешних и внутренних фронтов наругало и затрудняло мобилизацию и формирование, снабжение, подготовку и продвижение частей. Политическая отсталость деревни и вражеская контрреволюционная агитация препятствовали мобилизации в армию" (стор. 31).

Так, так. У 1919 році на Україні була вже „українська" компартія, змонтована в Москві, були вже й „ударно" працювали підвали ЧеКа, але мобілізація не вдалася, стероризована Україна рекрутів большевицькій армії не дала!

Перший посланець

Восени 1922 року прийшов до нас із Польщі зв'язковий від Уряду Української Народної Республіки і сказав, щоб ми сконтактувалися якнайскоріше з повстанськими загонами інших отаманів, з якими ми пов'язані спільними діями, щоб усі вони зібралися разом на Херсонщині для інформативної наради з представниками УНР. Ми розіслали своїх посланців до тих отаманів, про яких знали, де вони тепер перебували, щоб вони не гаючись, прибули зі своїми людьми в село Велика Виска коло Єлисаветграду на Херсонщині для обговорення і вирішення дуже важливої справи з представниками УНР. А тому що справа дуже важлива і невідкладна, то щоб кожний отаман повідомив про це тих отаманів-„сусідів", які діють поблизу. Йшлося про те, щоб на тій нараді були особисто, по можливості, всі отамани повстанських загонів.

До Великої Виски з'їхалося нас чимало, бо кожний отаман мав два-три повстанці з собою. Не всіх отаманів пам'ятаю тепер, але згадаю тих, які збереглися в пам'яті: Загородній, Гризло, Лютий (Ґонта), Залізняк, Хмара, Кобець, Мелешко (Чорт). Орлик і два брати Дерещуки. Делеґати від Уряду УНР, було їх двоє, інформували дуже детально про все, що діється у світі, бо ми, повстанці, небагато знали та й те, що знали, було в перекрученому насвітленні, тенденційне. Розповіли нам, що після зради Пілсудського, коли Польща 18 березня 1921 року підписала в Ризі замирення з большевиками, Уряд УНР, що перебував у Польщі, фактично мав зв'язані руки й ноги, а всі вояки Армії УНР, що згідно з угодою УНР з Польщею мали спільно з польськими військами бити большевиків, опинилися роззброєні за дротами в таборах свого „союзника" в становищі полонених; допомоги нам від них не чекати, навпаки — вони самі її потребують і то невідкладно… Після загальних інформацій поставлено нам конкретну пропозицію, яку Петлюра і штабові офіцери Армії УНР просили нас не ігнорувати, бо приготовляється нова несподіванка для большевиків. Пропозиція була така, щоб отамани всіх повстанських загонів узгіднювали свої дії, щоб виступали чи нападали на большевиків разом, з'єднано. Не йшлося про об'єднання всіх загонів під команду якогось одного отамана, бо таке об'єднання повстанців було б кількісно завелике і незвинне для швидких партизанських дій, і його без труду розбили б большевики, сконцентрувавши більші з'єднання своїх червоноармійців. Отже, мова йшла про те, щоб усі отамани залишалися далі на своїх постах, але щоб діяли не індивідуально, кожний на свою руку, не знаючи нічого про те, що роблять і що думають інші отамани, а разом, об'єднано і координовано за певним пляном. Після кожної такої об'єднаної акції зразу ж усі отамани-учасники з своїми загонами повинні зникнути і заховатись у своїх „гніздах". Така боротьба буде більш ефективна: для большевиків завдаватиме більше поразок, а для нас, повстанців, зменшить жертви в людях. Якщо отамани пропозицію приймають і будуть далі боротися проти большевиків разом, пляново й узгіднено, то це буде дуже корисне і для самих повстанців, і для штабу Армії УНР в його підготові нових визвольних акцій, — казали нам представники Уряду УНР.

Роз'їхалися ми з опущеними носами, бо те, що ми почули від представників Уряду УНР, не бадьорило нас. Більше то-то, були навіть сумніви серед отаманів чи ці представники не підсунені нам самими большевиками. Але пропозицію було прийнято і вирішено продовжувати боротьбу скоординовано, пляново й узгіднено. З-поміж зібраних отаманів тільки Орлик не був надійним; він своєю вдачею І манерами недалеко відкотився від „батька" Махна.

Після вужчої наради отамани ідейно об'єдналися в дусі пропозиції УНРівських представників. Та єдність отаманів, щоправда, не була ідеальною, але навіть і в такому неідеальному стані били ми большевиків де було треба з більшими успіхами і меншими втратами для себе. Неідеальність нашого порозуміння була в тому, що після домовлення тільки справді ідейні отамани дотримувалися даного слова і співдіяли чесно, як годиться. А безідейні далі були самі собі панами, робили те, що їм на думку спадало, а про з'єднані виступи й слухати не хотіли. Взяти б, для прикладу, такого отамана як Коцур. Прекрасний „стратег", талановитий партизан, організатор, здібний під кожним оглядом, кмітливий і як людина добрячий чоловік. Він мав під своєю рукою десь так коло трьох тисяч своїх партизан, але нікого не визнавав і нікому не підлягав: тримався тільки „рідного запічка", як ми тоді казали, тобто — далі від тієї місцевости, з якої були його повстанці, він не ступав ні кроку! Він керувався своїм поглядом і своєю логікою: „Мене з мого місця і сам чорт не вижене, а не то що якісь голопузі босяки-большевики!" „Я нікуди не йду і до себе нікого не впущу. Так би всі села робили і було б добре" — доводив він і цього строго дотримувався. Натомість отаман Орлик був іншого „крою" чоловік. Загін його складався із всього-на-всього тридцяти табель, але прехороших, несхибних, неймовірно справних і загартованих у герцях одчайдухів, що вітер переганяли в херсонських степах; їх і „батько" Махно не міг наздігнати… Постачали Орлика німецькі колоністи і расовими кіньми, і харчами, і горілкою, і всім чого йому було треба за те, що він розганяв большевицькі частини, які грабували і пускали з димом колоністів.

Відвідування рідних

Мав і я кілька вибраних одчайдухів — хлопців-побратимів: Пугач, Чорний Ворон, Залізняк, підполковник Дорошенко і гвардійський офіцер-росіянин, що його прізвища не можу пригадати; він завжди в боях з большевиками викрикував: „Нє сдавайтєсь, братішкі, большевікам! Нє сдавайтєсь, оні пленних стрєляют!" Це були такі хлопці, що з ними — „у вогонь і в воду", як каже наша приповідка: вони не зрадять і в біді не покинуть! З ними я не раз майстрував большевикам такі „фокуси", що після всього при самій згадці вчиненого морозило спину…

Поблизу свого села я, з обережности, не оперував. Хоч мене називали „отаман Ґонта", то випадково хтось із селян зустрівши мене, міг би впізнати і не хотячи або й навмисне (а таких не бракувало!) розтарабанити в селі. Тоді б моїй родині не з медом було б… У нашому загоні, крім отамана Гризла, дуже мало повстанців знали, що я Лютий-Лютенко, а ті, що знали, знали тільки для себе. Та все таки я час від часу ночами навідувався додому з моїми хлопцями-побратимами. Але одного разу вирішив я поїхати додому сам-один і за дня. Було це в масляну. Одягнувся я по-селянському, сів охляп на коня і поїхав.

Поглядаючи на всі боки, щоб не було цікавих очей, в'їхав я чвалом на подвір'я, поставив коня у скирті соломи (у скирті була висмикана ніша на двоє-троє коней). Зайшов до хати, привітався. Мати саме вареники вибирала з окропу, і я зразу сів до столу. А тут, наче вихор, увігналися большевики на подвір'я, і то багато, десь з півсотні, зразу оточили хату. Мати, що йшла до мене з макітрою в руках, так і отерпла з переляку, стоїть нерухомо серед хати. Жінка в плач… Що робити? Втікати?.. Захищатися, відстрілюючись? Ні! — щось мені наче б шепнуло. А тут уже й „товариші" в хаті. Один до батька пристав, а другий до мене:

— Ти кто?..

— Наймит, — кажу.

І він, мабуть, повірив, бо раптом відвернувся від мене і повернувся до батька, якого щось розпитував, матюхаючись, другий большевик.

— Гдє бєлий офіцер?!

І вмить обидва підхопили під руки батька, що сидів на ослоні, та й простягли ницьма на тому ж ослоні. Вбіг до хати ще й третій большевик і, не сказавши й слова, витягнув з кобури револьвер та й по іконах — бах! бах! бах!..А з батька вже йштани здирають, щоб шомполи щільніше до тіла приставали. На постріли, що пролунали, до хати влетів якийсь старший „товариш" і зразу „общепонятним" національним матом до тих, що вовтузились коло батька:

— Вон, сукіни сини! Вон (туди через туди вашу мать), прохвости! Вон! вон! вон!..