Розділ «Частина І»

Будьоновці

Ми з Гризлом та ще кілька отаманів зі своїми загонами опинялися аж на Херсонщині. Денікінці саме відступили, а на їх місце йшли большевики, і ми ввесь час товклися з ними. Одного разу нас повідомили посланці з інших заговів, що в цю місцевість підсувається армія Будьонного, яка довший час перебувала на польському фронті. Ми порозсилали розвідувачів, а самі засіли радити що робити. Більшість отаманів були за те, щоб зійти з дороги, бо армія Будьонного велика, і ми з нею не впораємось. Я доводив і обстоював свою думку, що якраз навпаки: засісти і всім разом напасти з усіх боків на Будьонного і розбити його армію. Свій погляд я спирав на тому, що та армія відступає вже з фронту, вона мусить бути виснажена, здебадьорена та ще й утомлена довгою дорогою, тому не витримає нашого несподіваного наскоку з засідки, і ми без великого труду її розторощимо.

Розійшлися ми з наради якісь похнюплені, з невиразними думками і неясним рішенням — ні так, ні сяк. Але я стояв на своєму — бити! „Язики", що їх упіймали наші розвідувачі, підтверджували те, що я доводив під час наради, а саме: будьоновців багато, але вони виснажені боротьбою на фронті і перевтомлені кількаденною дорогою. Це мене ще більш підбадьорило до наскоку на будьоновців, і я вперто стояв на своєму, тим більше що, як сказали нам „язики", мета Будьонного — „очистити територію від петлюрівських банд-повстанців". Отже, будьоновці йшли проти нас, і це знали всі отамани, тому я надіявся, що вони мене не покинуть напризволяще; коли я наскочу на будьоновців. то й вони, якщо не всі, то хоч декотрі, наскочать з інших боків мені на допомогу і буде по армії…

Порадившись і обдумавши з побратимами як і що кому робити, розподіливши ролі, ми — 800 бійців — пішли в наступ. Наскок наш був успішний. Лава будьоновців захиталась. Видно було, що ця армія вперше зіткнулася з партизанами, бо наш удар зчинив серед будьоновців замішання, хаотичний безлад. Треба було ще в двох-трьох місцях вдарити повстанцям по лаві будьоновців і було б по будьоновцях. І цього я чекав. Ось-ось, думав я собі, вдарять наші хлопці і становище мого загону покращає… Небавом будьоновці зорієнтувалися в чому справа, впорядкували свою захитаність і пішли в бій. Хоч вони були виснажені фронтом і втомлені довгою дорогою, але своєю численністю вони переважали нас, мабуть, один до восьмидесяти. Коли ж розгорівся завзятющий бій, будьоновці нас оточили. Сподівана допомога мені не прийшла. Мене залишили напризволяще навіть мої найближчі отамани Гризло і Яблучко, а не то що інші…

Сили були дуже-дуже нерівні, але билися ми так завзято, що коли б десь збоку вдарила на будьоновців хоч сотня повстанців чи партизанів, ми перемогли б. Та допомоги не було. Втікати було нікуди, бо ми були оточені, як у мішку. Сила наша слабнула, кількість щохвилини ставала меншою і потужний голос гвардійського офіцера „не сдавайтесь, братішкі, не сдавайтесь!" мало допомагав, та й голос той раптом обірвався… Бій тривав годин три, і прийшов кінець. Я приготувався вмирати. Підповз на якусь крислату й безверху деревину і сів на присторчі, підклавши під себе дві японських бомби. Вирішив умирати, але чекав, щоб довкола мене скупчилося яко мога більше будьоновців, а тоді зірву себе і їх повбиваю. Хотілося, щоб моє життя їм дорого обійшлося…

І… чудо! Будьоновці на різних віддалях обабіч мене проїхали й поминули, не помітивши, що я сиджу на присторчі, підібгавши ноги під себе як Будда. Мені аж соромно стало. Я ж приготувався вмирати, а тут… сталося з Божої волі навпаки. Я живу, та ще й у позі такій комічній сиджу, аж смішно. Сповзнувши з деревини на землю, перехрестився і подякував Богові за предивне спасіння. Підвісив свої гранати, зійшов на узбіччя яру і чвалав у той бік, звідки перед боєм ішли будьоновці. йдучи так поміж трупами, натрапив я на вбитого сотника Петріва зі Шполи. Розривна куля розшматувала його груди так, що серце було видно як на тарілці. Я став на коліна, поцілував його в чоло, перехрестив і пішов далі.

По дорозі збирав я своїх козаків-недобитків, але, на жаль преболючий, не багато їх живих і здорових назбиралося… Наблукавшись утомлені й голодні, добилися ми до свого „гнізда". Розшукав я і Гризла, полаявся з ним на смерть за його зрадливу втечу і залишення мене самого напризволяще.

Дальші бої з большевиками

Після цієї дошкульної поразки ми знову зібрали коло 500 бійців. Наша розвідка принесла нам новинку, що йдуть ешельони мобілізованих большевиками рекрутів з Волині й Поділля. Ми в Калниболотах зірвали динамітом залізну дорогу і в завзятому бою з большевиками захопили їх усіх у полон. В цьому бою з большевиками втратили ми з десяток бійців, було декілька й ранених, але в порівнянні з большевицькими втратами наша втрата була незначною. Відбитим у большевиків рекрутам ми запропонували добровільний вибір: або приставати до нашого загону, або йти додому. Чимала більшість їх пристала до нас, але тих із них, що не були обізнані з воєнним ремеслом, ми відпустили додому.

Після цього ми подалися на Вільшану, Христинівку, Ананьїв і на Херсонщину. По дорозі нас зустріла кавалерія червоних богунців і таращанців. Раніш вони були в армії Української Народної Республіки, але зрадили й перейшли до большевиків. Ми їхали на возах і вони, наскочивши, почали нас завзято сікти-рубати. Ми позіскакували з возів, добралися до якогось трясовиння і в тому болоті зробили каре.[1] Коні червоних ґрасували в болоті, застрягали по коліна, місили болото на місці, а ми відбивалися. Змагання тяглося довгий час. Червоні сиділи на конях дуже невигідно, бо їхні ноги в стременах бовталися в болоті і вони мусіли їх згинати в колінах та підтягати назад, або випростовувати і простягати наперед, що дуже сповільнювало рухливість вершників і робило їх смішними, бо з простягненими наперед ногами здавалося, що вони сидять на коровах, а не на конях. Врятувала нас наша розвідка, що була далеко десь спереду й натрапила на чугаївських розвідувачів. Зустрівшись мирно, вони обмінялися інформаціями: наші сказали чугаївцям про нас, як повстанців, а чугаївці розповіли, що вони з колишньої Української Галицької Армії, що перейшла до большевиків і тепер називається ЧУГА (Червона Українська Галицька Армія). Коли нас оточили червоні в тому болоті й почулася стрілянина, то чугаївці-галичани під командою отамана Шепаровича відкрили гарматний вогонь по большевицькій кінноті богунців і таращанців. Це спочатку зробило замішання серед червоних, але мало нам помагало. Визволила з-під шабель червоних богунців і тарашанців у болоті кіннота генерала Гулого-Гуленка, повідомлена нашою розвідкою. Заскочені несподіваною появою кінноти Гулого-Гуленка червоні богунцї й таращанці впали в непритомність з переляку. Їхня розгубленість підбадьорила нас розвернутися з каре в бойову лінію. Червоні кавалеристи, отямившись, кинулись утікати поодиначки хто куди, бо з досвіду вже знали, що з кіннотою ген. Гулого-Гуленка краще не займатися.

Підібравши вбитих, поранених і з десяток полонених, ми повернулися назад. Спершу розмістили по хуторах поранених, потім поховали вбитих, а тоді вже іншою дорогою подалися на Херсонщину.

Дошкульна втрата і трофеї

У 1920 році, під час наступу Добровольчої армії під командою ген. Шкуро, наші розвідувачі повідомили, що із Знам'янки, якось невиразно, ніби метушливо, відступають большевики, а денікінці пруть на Знам'янку. Большевиків було там приблизно три тисячі, але мали вони дуже багато зброї, боєприпасів, харчів та різних товарів і матеріялів. Я, не гаючись, зразу ж пов'язався з отаманами Загороднім і Заболотнім, які тоді стояли в Чорному лісі, щоб разом наскочити на большевиків і відбити в них усе те, що вони мають і чого нам тоді так дошкульно бракувало. Я з моїм загоном ішов із станції Цибульова, недалеко Знам'янки, а отамани Загородній і Заболотній Із своїми загонами вдарили на большевиків із правого боку. Большевики, мабуть, порахували нас за денікінців, бо без спротиву заметушились і, в паніці втікаючи, залишали нам усе своє добро. Але, втікаючи, большевики зорієнтувалися, що ми не регулярна армія, і невелика частина їх круто повернула назад та вдарила по нас. Ми большевиків перемогли, але в одчайдушно завзятому бою і з великими втратами в людях: в нас було коло 50 вбитих і дещо менше поранених, а большевики залишили на полі бою понад 200 трупів. Розділивши здобуті трофеї натроє, підібравши своїх убитих та поранених, ми рушили на свою постійну базу в Холодний Яр.

Минуло декілька днів як до нас примчали посланці від отамана Яблучка (Цвітковського), сповіщаючи нас, що на станції Бобринська якось дуже підозріло перемішуються большевики; мабуть, збираються відступати, і що Яблучко просить нашої допомоги. Він уже чекає нас у лісі. Ми зразу зібралися й вирушили разом з посланцями на те місце, де чекав нас Яблучко. Обміркувавши все як слід, розпланували наш наскок на большевиків так, щоб захопити в свої руки їхній ешельон з амуніцією, зброєю і харчами з найменшою втратою бійців. Наша атака була дуже вдала: все йшло за пляном, раптово й точно, без ніяких перешкод і недотягнень. Швидкий і несподіваний удар наш розполохав большевиків зразу, і ми, без ніякої втрати, здобули 50 осідланих коней, кулемети рушниці і багато ящиків патронів та гранат. Гармати, яких ми не могли взяти, понівечили як могли, замки повитягали з них і взяли з собою, щоб десь по дорозі викинути їх. Різних текстильних матеріалів, консерв, тютюну, вина тощо набрали зо два десятки підвід. На Бобринську станцію большевики приїхали з Харкова. тому й запаслися всяким добром не абияк. Куди вони розбіглися від нашого несподіваного наскоку, не знаю, бо ми їх не переслідували. Тріюмфально упоравшись з усім, без жертв у людях і без ранених, ми з багатющими трофеями вернулися до Холодного Яру.

Радісна зустріч і сумне прощання

На початку літа 1920 року ми демонстративно проїжджали селами на Херсонщину в напрямі Ананьєва. По дорозі зустрілися з частинами Зимового походу під командою ген. Михайла Омеляновича-Павленка. Ми дуже радий цією зустріччю і хотіли пристати до них, щоб іти й боротися разом з ними. Нам відмовили. Не прийняли, хоч ми й просилися. Ми пропонували вдарити спільними силами на Єлисаветград, де була червоноармійська кавалерійська школа. Там було дуже багато ще неоформлених солдатів та мобілізованих рекрутів. Ген. Омелянович-Павленко сказав нам так: „Ми маємо точно опрацьований плян і ні в якому випадку не можемо його міняти". Тоді отаман Чорт (Мелешко), дуже розумна людина, відданий український патріот, що завзято обстоював думку наступу ні Єлисаветград, запропонував такий варіянт наступу: „Ми самі підемо на Єлисаветград, а частини Зимового походу нехай тільки прикривають наш наступ". Але й ця пропозиція була відкинена. Командарм ще раз підкреслено заявив, що Зимовий похід відбувається за точно опрацьованим пляном і про якісь зміни чи додатки до цього пляну не може бути й мови. Він строго дотримувався свого пляну і ніяких пропозицій не приймав. Рішуча відмова командарма в усіх наших проханнях і пропозиціях недобре вплинула на повстанських отаманів і бійців. Ми фактично не знали плянів Зимового походу, але були певні того, що в його принципі було: бити большевиків. І ми з усіх сил намагалися допомагати йому в цьому шляхетному почині. Відкинення наших щирих бажань і пропозицій дуже негативно відбилося на бойовому настрої отаманів. Деякі з отаманів почали навіть гнівно бурчати. Добре, казали, не хотів генерал Омелянович-Павленко прийняти нас до себе, бо ми своєю кількістю робили б його похід важким, незвинним, але чим пояснити його нехіть бити разом з нами большевиків? Якщо справді наші прохання і пропозиції якоюсь мірою змінювали плян його рейду, то чому командарм не дав нам своїх фахових інструкцій? Чому не допоміг нам своїми порадами що і як робити і як нам бути взагалі? Безперечно, ці отамани, що бурчали, мали рацію, бо як-не-як повстанські загони становили вже готову, організовану і випробувану в боях силу, і командарм повинен би підбадьорити нас фаховими порадами чи конкретними директивами, а не зневірювати нас свою холодною індиферентністю і відмовою нам у всьому, про що ми просили і що пропонували. Це тим більше дошкуляло, бож ми, б'ючись день-при-дні з большевиками. думали про наш Уряд, про отамана Петлюру і всі надії свої покладали на армію Української Народної Республіки, що ось-ось, думали, вийде з-за колючих дротів польських таборів і прийде нам на допомогу. Інших надій у нас не було і не могло бути. Большевики нас у боях десяткували. рекрутів чи добровольців мали ми щодень менше, на кого ж було нам надіятись?

Махнівці

Так ми й розлучилися. Рейдуючі частини армії УНР пішли на Катеринославщину, а ми з опущеними носами далі на Херсонщину по німецьких колоніях. Колоністи нас радо приймали, давали фураж для коней та різні їстивні продукт для нас, а найбільше смачного хліба, смальцю і сала. Та ось одного ранку ми тількнщо зібрались рушати в іншу місцевість, аж тут невідь звідки взялися й женуться вихром просто нас махнівці, десь так зо тридцять-сорок вершників. Ми їх зустріли вогняним градом: три вершники вбили, а десяток поранили, а решта вершників повтікали. У нас обійшлося без жертв, навіть ранених не було. Німці-колоністи радили нам залишити цю місцевість, бо це, казали вони, „територія Махна". І тут, крій отамана Орлика і вас, ще ніхто й носа не показав. Ми, як казали нам колоністи, „нарушили закон" територіальної власности, і Махно нам цього не подарує. Ми й зникли, не гаючись. Махно тоді мав більше трьох тисяч бійців-одчайдухів і мірятися нам з його силою було б явним безглуздям. Колоністи говорили нам правду. Махнівці справді рушили в погоню за нами. Щастя наше, що вони загубили наш слід і погналися в інший напрямок, а ми подалися, оглядаючись, на Поділля.

Вже на Поділлі, трохи вище Умані, ми наткнулися на большевиків, що взялися бити по нас із гармат. Ми прийняли бій, але небавом наші розвідувачі донесли нам, що це 45-та дивізія під командою Антонова-Овсіенка, силу якої нам не здолати, і ми пішли на Вільшану, Звенигородку, Корсунь. По дорозі розбивали по селах і розганяли менші й більші большевицькі каральні загони. Декотрі большевицькі частини вперто боронилися і завдавали нам чимало болючих несподіванок. Ми мали кілька вбитих бійців і з десяток поранених. Але з-поміж полонених большевиків, яких ми багатенько набрали в боях, більшість приставала до нас, і загін наш кількісно не меншав.

Поблизу Корсуня ми перейшли залізну дорогу й пішли на Черкаси та Смілу, обминаючи зайняті большевикамн міста, що в деяких із них розташувалися цілі большевицькі дивізії. Так полями й дорогами повернулися ми до Холодного Яру, щоб хоч трохи відпочити від неймовірної перевтоми; помитися, обчиститись та змінити білизну і виспатись досходу, якщо не буде якоїсь несподіваної перешкоди.