Розділ «Частина І»

Холодний яр

Наша „постійна" база-осідок — Холодний Яр — простягалася від Лисянки аж до Чигирина, до Мотриного манастаря. В околиці Мотриного манастиря, що в далекому минулому був осередком славної Гайдамаччини, зосереджувалися численні розгалуження глибоких і малодоступних ярів, до кілометра завдовжки, зарослих старезними лісами, кущами ліщини, глоду, тернини, шипшини. Це ідеальне сховище для повстанських чи партизанських загонів. Спочатку, як тільки появилася большевики на Україні, вони поривалися більшими з'єднаннями проникнути в гущу Холодного Яру з надією ліквідувати „петлюрівські банди". Але там вони всі й залишились… Ні один большевик із Холодного Яру живим не вийшов! Повстині заманювали большевиків як можна далі в гущу ярів і в тої же час брали їх у смертельний обруч. За годину большевики й не зчулися коли і як вони опинилися в обручі, з якого живим ніхто вже не виходив. Після кількох таких „операцій" і найсміливіші червоні частини здалека обминали Холодний Яр: боялися народних месників. У цих лісистих ярах були наші землянки, шалаші й кухні. Після кожної дальшої вдалої чи невдалої виправи ми верталися до Холодного Яру як додому, і тут їли, спали, зализували рани, охайлювалися та набиралися сил до нового рейду.

НЕП

Села й хутори, що прилягали до Холодного Яру, майже не знали большевицького розгулу — „продразверсток", убивств, грабування, насильств, арештів, бо червоні знали, що холодноярські месники пасуть їх очима і не дозволять їм кривдити невинних селян. Гірше нам стало після того, як Ленін проголосив Нову економічну політику (НЕП). Селянам зразу значно полегшало під кожним оглядом. Влада підбадьорливо закликала селян до праці, до вияву власної ініціятиви, до інтенсивного сільсько-господарського розвитку, обіцяючи селянам високі ціни за сільсько-господарські продукти, постачання хліборобам сільсько-господарського реманенту на догідних умовах, а незаможним ще й кредити. І селяни засукали рукава. Наполегливо і пощирому взялися за роботу. А роботи було куди не глянь і на що не глянь… Все просило вмілих і роботящих рук. Довгі роки війни, революції, повстань і партизанського неспокою позначилися руїною і занедбанням на всьому: на будинках, на полях, на дорогах.

Наслідків дбайливої праці не довелося довго чекати. Селяни почали розживатися, багатіти, як то кажуть, на очах. Не багатіли тільки ті, які не хотіли працювати — лінтюхн і п'яниці. Сільських банд, що займалися грабуванням, майже не чути було, але на їх місце прийшли банди містечкового пролетаріяту — різношерсної голоти й волоцюг, босячні.

Ставлення селянства до повстанців швидко й виразно мінялося на гірше. При зустрічах у селі з дядьками вже не помічалося колишньої приязні та щирости. Вони відвертали голови набік, розмовляючи, або дивилися в землю, а сміливіші з-поміж них одверто казали: „Покиньте, хлопці, своє діло, з нього нічого не вийде… Ідіть додому — оріть, сійте, збирайте і будете жити як люди. А жити вже можна, хто не лінується. Послухайте нашої ради. Ми зла вам не хочем… "

Терпко і прикро було слухати такі й подібні поради селян, в волю й долю яких ми, повстанці, жертвували себе самих — билися, вмирали, каліками ставали на все життя. Таж ми впродовж років терпеливо переживали неймовірні небезпеки та природні невигоди — бурі, дощі, осінні сльоти, сніговії й морози зимою без ніякого захисту на лоні природи. І за це нам селяни відплачували тепер згірдливою неприхильністю…

Але бійці трималися, не зневірювалися і далі переслідували та розбивали большевицькі каральні загони і пролетарські банди містечкової голоти, яких ставало більше й більше, бо життя по містах настільки гіршало, наскільки кращало по селах.

Поблизу Лебединського манастиря наш повстанський загіи наскочив на великий і добре озброєний каральний загін большевиків, який, замість утікати, як це часто бувало, коли ми нападали на них зненацька, пішов на нас протинаступом. Тількищо розгорівся бій, як ми помітили, що на нас наступає з протилежного боку інший большевицький загін. Збагнувши дурне наше становище, ми миттю відступили в балку, і два загони большевиків завзято стріляли один на одного. Коли ж зорієнтувалися і припинили стрілянину та почали зближатися одні до одних, то показалося, що їх небагато й залишилося. Тоді ми вдруге наскочили на них з балки і добили до решти. У цій сутичці не залишився живим ні один большевик. Поплатилися й ми кількома вбитими і пораненими. Після цієї дошкульної поразки большевики почали висилати на села більші каральні з'єднання, а разом із ними і пропагандистів, що в кожному селі „обробляли" наших селян на всі боки. Одні лаяли селян і залякували страшними карами з боку „справедливої совєтської влади", а другі дурманили хмільними обіцянками щасливого, веселого добробуту, безтурботного життя, як тільки закріпиться совєтська влада в центрі й на місцях.

Непівські полегші для селянства та неугавні вереск пропаґандистів-агітаторів по селах про майбутній рай на землі при „соціалістичній справедливості совєтської влади" робили своє. Селяни щодалі неприязніше дивилися на повстанців, і якщо б не банди містечкового голопузого пролетаріату, що нападали на села ночами, а то й серед білого дня. яких ми били, то селяни стали б уже одверто нашими ворогами. Щоправда, були вже села й збольшевичені, які зовсім ігнорували повстанських освідомлювачів. Колись наші освідомлювачі збирали тут по тисячі й більше слухачів, що уважно слухали інформаторів про те, що їх чекає, якщо большевицька влада вкоріниться і вхопить їх обіруч за карк; тепер селяни вже не збиралися їх слухати. Вони вже сприймали большевицьку пропаґанду, підсолоджену непівським багатінням, за чисту правду.

Ситуація для нас різко гіршала. Колись селянство сприяло повстанцям у всьому, співдіяло з ними, постачало харчами, людьми, зброєю, амуніцією. Було тепле й щире ставлення селян до повстанців, як своїх захисників, і раптом, піймавшись на Ленінів непівський леп, — похолодніло, ставало непривітним, а то й ворожим. Фізично виснажені неспокійним, небезпечним, завжди напруженим життям у невигідних умовах примітивного кочування, беззахисні від холоду, дощів, снігів і морозу, повстанці щодалі все з більшим трудом роздобували харчі й одежу. А села, понищені, спалені, розграбовані бандами, обдерті „продразверстками" большевиків, стероризовані, залякані, що ще недавно були такі принишклі, безгомонні, тихі як після похорону, тепер клекотали рухливим життям, гомоніли бадьоро, зализуючи свої рани, завдані війною, революцією, повстаннями та партизанщиною. Інколи вечорами вже й пісні лунали, а в дні святкові й музики грали до танців. Ми, повстанці, втрачали єдиного союзника, що мали, — село… До того ще й чутки день-у-день до нас прилітали про ліквідацію большевиками українських повстанських загонів у різних кінцях України. Ми не мали можливости перевіряти чи ці вісті були правдиві, чи придумані большевиками, але вони впливали дуже погано на настрій бійців. Та ніби довбнею по голові приголомшила нас вістка про розгром большевиками Блакитного, що командував, казали, потужною силою — 20 тисяч повстанців Безнадійність, зневіра підмінювали козацьку завзятість сумнівами, безстрашні бійці ставали боягузами…

Змучені, голодні, брудні, облатані переночуємо, бувало, покрадьки в стодолах селян, а вставши ранком, просимо, щоб дали поснідати, бо голод — не свій брат. Тут і починалося: господині, ставлячи на стіл те, що мали, починали нарікати — „Доки я воно буде так тягтися? Це ж не тиждень і не місяць, а роками вже тягнеться! Коли ж то цьому всьому кінець буде?!" А господарі дорікали нам, що ми не то що не захисники їх, а що ми хочемо знищити їх, кажучи: „Ось самі подумайте, хтось донесе владі, що ви ночували в стодолі та ще й снідали в хаті. Прийдуть, заарештують і зашморг на моїй шиї готовий!.. Ви нам не захисники, а кара Божа на ваші голови!" Дядькам вторували баби гостроязикої вдачі, що словами болючої образи і плачем ранили наші серця.

Все оберталося догори ногами й проти нас. Раніш селяни, йдучи чи їдучи на базар, мали при собі зброю і як зустрілися на дорозі з большевнками, то не втікали, а стріляли, нападали на них. Тепер вони зовсім не ті стали — примирилися, загосподарьовувались, стали багатіти і їхня ненависть на нас повернулась. Та все ж таки хоч бойовий запал бійців притуплювався, ущухав, але в загальному партизанські загони були ще пружинисті й активні. Не раз, об'єднавшись, нападали більшою силою на якусь міцну большевицьку базу і розбивали її, хоч селяни вже нічим не підтримували вас, навпаки, — лаяли:

— Ну й чого ви волочитесь, га? На якого чорта лихого ви людей тривожите і собак дражните?! Ішли б додому, працювали і жили, як люди… Досить уже! Майте совість… Ви ж, здається, господарські сини, а не міська босота. Доки ж можна?.. Люди!..

Ми змінили тактику. Старалися обминати села, щоб не стягати на селян большевицької помсти. Вистежували в яке село чи цукроварню їхали большевики робити „викачку". І коли вони навантажать „викачане" добро на сільські підводи і везуть, то ми наскакували на валку з усіх боків і забирали все на свою базу. Спочатку частину відбитого в большевиків зерна чи цукру ми віддавали селянам, але про це якось довідалися большевики і карали селян як „коляборантів з партизанами-петлюрівцями". Після цього ми не ділилися добичами з селянами; забирали все для себе і вимінювали за харчі, одежу, й часом і за зброю та амуніцію, хоч це рідко коли траплялося.

Маніфест

Та ось появився маніфест Троцького і Якіра про амнестію для повстанців, партизанів і всіх тих, хто виступав проти большевиків зі зброєю в руках. Отак, „маніфест" прощав усі провини повстанцям, якщо вони здадуть зброю і добровільно заявлять свою лояльність совєтській владі. До нашого штабу в Мокрій Калигірці приїхали большевицькі посланці — матрос Шинкар і ще два комісари на розмову „по душам". Намовляли нас „не гратися зі смертю", припинити збройний спротив, бо це даремна витрата зусиль і часу, аджеж „влада робітників і селян завдяки всенародній допомозі вже закріпилася незрушно і виступати проти неї можуть тільки нерозумні самогубці…" Продекламували нам усі „блага" і роз’яснили всі „добродійства" маніфесту, гарантуючи „словом солдатської чести" додержання „високогуманної законности маніфесту совєтською владою". Наобіцяли нам і від самих (крім маніфесту) чимало всякого „чуда й дива" і поїхали з тим, що чекатимуть нашого розумного і позитивного рішення.

Такі обіцянки ми вже чули. Ще раніш, перед появою маніфесту, посланці від ген. Антонова-Овсієнка і полк. — комісара Попова, штаб яких перебував у Звенигородці, умовляли нас скласти зброю і за це нам обіцяли „вольную волю", спокійне життя, працю за фахом або безкоштовну науку в школах, особливо військових, що випускали червоних командирів. На їхні обіцянки ніхто з нас тоді не спокусився. А тепер до Шинкаря і комісарів його їздили на розмову по 20–30 повстанців. Одного разу поїхав з ними і я. Шинкар, як і перед тим, вищебетав без передишки, мабуть, завчену напам’ять тираду добродійств, які нас чекають, згідно з текстом „високогуманного маніфеста", і просив нас позбутися будь-яких підозр, сумнівів чи страху.

— Ручаюся своєю головою, запевняв нас Шинкар, — що совєтська влада забезпечить нам хороше життя і подбає про те, щоб ви здобули бажану освіту чи фах і стали зразковими громадянами великої і прогресивної совєтської держави.

Коли ж у розмові, якось нехотячи, я натякнув, що ми наробили дуже багато збитків совітській владі і нам ніяк не вкладається вголови така можливість, що совєтська влада простить нам усі тяжкі гріхи наші та ще й забезпечить нас освітою, фахами і хорошим життям, то Шинкар підвищеним тоном із підкресленою виразністю сказав: