Розділ «Частина І»

Так шанують большевики свої власні закони і так дотримують свого слова чести…

Коло замикалося

Нас залишалося менше і менше. Новобранців уже не було, та ми вже їх і не потребували. Нас большевики били з усіх боків і гонили з місця на місце. Каральні загони большевики збільшили кількістю бійців удвічі, протиставитися їм ми не мали сили і мусіли втікати. В страху не раз, утікаючи від большевиків, що наступали нам на п'яти, пускалися на сміливі й ризиковані трюки. Втікаючи інколи від одного загону большевиків, потрапляли в пащу другого, що повз нам назустріч, і якщо не було можливости звернути з дороги на бік, або було вже запізно це робити, то ми, почіплявши собі большевицькі зірки й відзнаки, їхали просто на загін. Зустрівшись: „Какой часті?" — чуємо запит. „Развє нє відішь?.. По борьбє с бандітізмом!" — відповідає котрийсь із нас чітко й зухвало. Так нам щастило не раз і не два викручуватися з обіймів очевидної смерти, але це „геройство" рятувало нас не на довго. Небезпека згущувалася і з кожним днем ставала очевиднішою. До того ще й селяни починали цькувати нас большевиками, і ми змушені були обминати села. Це нас морально роззброювало цілковито, добивало…

Коло замикалося. Боротьбі нашій приходив кінець. Нашу ініціятиву й плянування відбили в нас большевики і перебрали в свої руки. Большевицький аркан шугав-свистав понад нашими головами, цупко стягаючи петлю, щоб ухопити наші шиї у смертельний зашморг. Перспектива групового самозбереження зникла безслідно. Треба було індивідуально самозахищатися; кожний думав про себе, як вислизнути з большевицького аркана неминучої мученицької смерти. Думав і я… Думав я не про себе. Себе я давним-давно віддав Божій волі: що Бог дасть, те й буде, — сказав я, хрестячись. Думав про родину: батьки, жінка, діти… Яка їх доля чекав? Що з ними буде?.. Того факту, що я такий довгий час був у повстанцях, партизанив, бився з большевиками, ніхто не міг заперечити ні затаїти. Большевики вже й моє правдиве прізвище знали. Тож доля моєї родини не переставала мене турбувати ні на мить.

Ще на початку, зустрівшись вічна-віч із большевиками, я збагнув суть комуно-большевизму, його безоглядну жорстокість, дику брутальність режиму і смертоносний терор його системи. Я вирішив боротися із злом-неправдою і знав, що ніякого помилування для мене в большевиків не існує. Всі большевицькі словесні обіцянки, стверджувані „словом чести", не мали ніякого значення і не могли мати при наявній відсутності самого поняття чести. Такою самою підступною і брехливою була їхня амнестія. Тож про добровільне піднесення рук перед большевиками не було ніколи в мене думки навіть у зародку. А щоб не потрапити якось несподівано в большевицькі руки живим, я завжди носив при собі в запасі два-три набої і гранату. За себе, якщо можна так сказати, я був спокійний, але родина… Родина? Що з нею станеться, якщо вона ще збереглася й живе?.. Ще коли я потайки навідував родину, то завжди благав, умоляв батьків і жінку, щоб відмовилися від мене; щоб пішли до сільської управи і міліції та й заявила, що я не тримаюся дому, невідомо де перебуваю, не піклуюся дітьми, жінкою, ні старими батьками. Просив і радив батькам і жінці, щоб звинувачували мене перед владою якнайтяжче, бо від моєї неґативної характеристики буде залежати в немалій мірі їх доля. Мої прохання й пораду родичі, особливо мама й жінка, рішучо відкидали, заперечували, і завжди кінчалося все це гіркими сльозами, лементом, риданням як на похороні. Коли ж одного разу натякнув я дружині, що задля святого спокою батьків і її та щоб діти в майбутньому не мали ніяких перешкод, нам треба добровільно розійтися, взяти розвід, бо… На цьому й обірвалася моя мова. Жінка знепритомніла. Не плакала, а якось тяжко застогнала і впала непритомна. Дружина не хотіла чи не могла розуміти того, що за мене большевики будуть тягати, мучити, катувати і батьків, і її. І що єдиний вихід для батьків — відмовитись від мене, а для неї — розвід зі мною. Тоді вся вина впаде на мене, а батьки і жінка звільняться від співвідповідальности за всі мої прогріхи перед большевиками.

Батьки і дружина не розуміли цього. Це мене мучало без угаву, і я в думках шукав розв'язки: що і як робити, щоб звільнити від відповідальности за мене батьків, жінку і дітей?.. Постановив ублагати за всяку ціну священика, щоб він переконав мою дружину в необхідній потребі розводу Зі мною. Діло показалося не легким. Священик замахав руками і не хотів навіть слухати до кінця мого прохання. Він, очевидно, не стільки пройнявся моїм проханням про його допомогу порадою, щоб розвестися з жінкою, як перелякався самої зустрічі зі мною.

Зосередивши думки, я трохи нервовим і більш розважливим тоном сказав: Всечеснійший і дорогий отче! Ви знайєте моїх батьків, знаєте і мене. Ви знаєте, то я не з босяцького роду, що я не бандит. Тож молю вас, отче, і благаю — рятуйте моїх батьків, жінку і дітей! За себе вас не прошу, бо помилування для мене немає. Умовте, прошу вас, мою жінку, щоб подала прохання на розвід зі мною. Ви знаєте як треба зробити і які причини подати, щоб розвід законно оформився і не зволікався довго. Отче, дорогий отче… Рятуйте мою родову! На єдиного Бога і на вас моя надія. Здаю на вас, на ваше сумління, на ваш розсуд долю моєї родини. Бог мені свідок! — закінчив я своє прохання-благання, хрестячись, і, не чекаючи відповіді ошелешеного священика, вийшов із хати.

Десь за рік-півтора після цього я довідався від своїх односельчан, що священик тричі оголошував у церкві мій розвід. Це трохи полегшило мої душевні страждання за долю моєї родини. Але я не знав чи батьки мої і жінка відмовились від мене у місцевій владі. Якщо ні, то самий розвід не знімав страшної небезпеки цілковитого знищення моєї родини, і меч Дамоклів далі висів над нею. Це мене гнітило.

У прикордонні на вивідках

Була сувора зима 1923 року. Троє нас, що вирішили бути разом до кінця, купили пару коней і сани, роздобули кілька мішків солі і так, „торгуючи сіллю", добралися аж до Новоград-Волинська, де я мав знайомого Черепенка. Нам треба було розглянути місцевість і розпитати потайки, де найбезпечніше місце для переходу кордону на польський бік. Зайшов я до Черепенка з думкою і надією довідатися про все, що нас цікавило, але з цього нічого не вийшло. В Черепенків застав я червоного отамана Котовського, що, як розповів мені Черепенко, залицявся до його сестри. Довідавшись про це, я нічого не сказав Черепенкові про мій замір і ні про що його не розпитував. Повернувшись до своїх, я сказав їм, що в Черепенків гостює-випиває „груба червона риба" — Котовський. „Треба вбити! Підстежимо і застрелимо як собаку!" — вигукнули. Але, подумавши і порадившись, прийшли ми до такого висновку, що за смерть Котовського червоні помстяться: розстріляють всеньку родину Черепенків, я то, може, й усіх сусідів.

Познайомився я з учителькою, сусідкою Черепенків, і одного вечора повела вона мене до священника, що, судячи по прізвищу, мав бути мій знайомий, але це був інший. У розмові із священиком я натякнув щось про кордон, а далі й одверто запитав про можливість переходу на польський бік. Він сказав до кого мені звернутись у цій справі за фаховою порадою або й конкретною допомогою. Користуючись щирою порадою священика, пішов я до того чоловіка — „кордонного фахівця", і ми цієї ж таки ночі переплигнули кордон до Польщі.