Розділ «Частина І»

Ми знову зударилися з большевиками коло Бобринської станції. Це були переважно червоні матроси з Чорноморської фльоти. І хоч вони були регулярні фронтовики, „купані в морі, сушені бурями і гартовані сонцем", як любили вони чванькувато підкреслювати, то на суші вони показалися неповороткими, а в деяких ситуаціях зовсім безпорадними, І ми їх розбили вщент!

Нове призначення

За Директорії УНР мене призначили командиром 23-го Черкаського окремого куреня і послали до Смілої. За яких два-три місяці, під безперервним вереском большевицької пропаґанди, в батальйоні залишилося всього-на-всього 27 козаків, і решта, здеморалізувавшися большевицькими обіцянками і кличами, порозбігалися „грабувати награбоване"…

Одного разу на вузловій станції Цвіткове зустрілися ми з дезертирами, що, залишивши фронт, зі зброєю і в повному виряді їхали цілим ешелоном. Просяклі наскрізь большевицькою пропагандою вони, в основному росіяни, взялися зривати з нас офіцерські погони і жовтоблакитні відзнаки. Мій товариш вихопив шаблю і відтяв нахабі ту руку, що простяглася до його мундира. Зчинився крик, гармидер з „общепонятними" матюхами, здавалося, спалахне бій і кровопролиття. Але зразу, ніби на якусь команду, дезертири притихли. Мабуть, побоялися битися з нами, бо нас було багато. Треба тут зазначити, що офіцери фронтових дезертирів давно вже позривали свої погони і ранги. В українській армії було навпаки: всі козаки носили жовтоблакитні відзнаки, а офіцери ще й старшинські ранги. Це дуже кололо в очі большевиків і фронтових дезертирів.

Тиф

Відступаючи разом із Запорізькою дивізією (недавно це був Запорізький корпус під командою полковника Петра Болбочана) під командою отамана Загродського через Цвіткове до Христинівки, я захворів на тиф. Із Христинівки мене напівпритомного завезли в Умань до шпиталю. За три-чотири дні після того до Христинівки прийшли большевики. „Навівши порядки" по-большевицькому в Христинівці, що вони робили перше всього в кожному селі чи місті куди приходили, прийшли в Умань. В першу чергу кинулись вони до шпиталю виловлювати хворих старшин, перевіряючи руки всіх хворих, що лежали на ліжках. „Діягнозу" при перевірці рук большевики ставили таку: якщо на руках були мозолі, тверді й порепані долоні, то цей для них був „свой", „наш". Коли ж руки були чисті, гладенькі, без мозолів, то власників таких рук большевики вважали за „білоручок", панів-неробів, експлуаторів „робочого класу", і як „трефних" — починали їх „кошерувати" на допитах, а непритомних і ослаблих, що не могли встояти на ногах, стріляли просто на ліжках. Мене врятувала від большевицької „діягнози" сестра милосердя, забинтувавши обидві руки аж по лікті, як „поранені, знівечені міною".

Пролежав я в уманській лікарні цілий місяць. Коли вже трохи очуняв, то мене знайомі завезли на хутір, на територію отамана „Марусі", де вона партизанила разом із двома братами Дерещуками і туди большевики не забігали. Ще за місяць мене з хутора перевезли до містечка Мокра Калигирка, що недалеко від мого села, а звідти я, вже майже здоровий, пришкандибав пішки додому. Тут у моїй місцевості вже „гуляв" повстанець Гризло, старий революціонер-есер, дуже толковий, розумний чоловік, родом із Калниболот на Звенигородщині.

Я вдома

По селах лунала стрілянина. Було чути крики, плач дітей, голосіння-благання жінок і гавкіт собак. Це розгул большевицьких „карательних отрядов". І так день-у-день. Жити мені вдома було небезпечно, бо — як-не-як — я ж таки був „охвіцир", як мені в очі казали наші селяни. І саме те, що я „охвіцир", будь-хто не хотячи чи й зумисне міг ляпнути большевикам. Тож я вирішив сконтактуватися з Гризлом і вирушив пішки до Мокрої Калигирки. Гризло мені розповів про своє „лісове мистецтво", про повстанський рух спротиву большевикам, про партизанські загони, що несподівано нападали на большевиків і щодалі завдавали їм болючіших ударів. При тому просив мене і настоював, щоб я перебрав на себе командування повстанцями, бо очолювати повстанців і займатися суспільно-політичною роботою по селах було для нього затяжко. Я в основному згоджувався, навіть пообіцяв, що очолю, але згодом, трохи пізніше. З тим і пішов я додому, щоб спокійно без поспіху подумати і обдумати Гризлову пропозицію, і якось довести до відома батьків мою відсутність удома, що незадовго мала стати реальною.

Коли я вернувся додому, то батьки дуже зраділи. Вони знали, що в такий бурхливий час моє перебування вдома дуже небезпечне, і журилися потайки за мою долю та догадувалися що я щось задумую, і думали, що я з Мокрої Калигирки вже не вернуся додому. Але, крім хатньої журби, небезпеки і загальної непевности про завтрашній день, мама нишком вела якісь тихі розмови з священиком нашого села. А трохи згодом почала принукувати мене, щоб я одружився з священиковою дочкою. Я не спішився женитися, бо те, що діялося довкола по селах і містах, відгонило думку про весілля, жінку і сім’ю. Перебуваючи вдома, я все обдумував, роздумував, передумував і знову думав як і що робити, щоб вийти на краще і щоб якнайменше помилок зробити, без яких ніяке діло не починається і не кінчається. А тут що день, то нові вісті. І всі сумні, страшні, жахливі. То тут, то там десь над селом чи хутором червонять небо заграви пожеж. Чути стрілянину. Виють собаки — довго й різноголосо, що аж лячно стає на душі. Збільшуються кількісно повстанські та партизанські загони. По селах гуртуються озброєні добровольці, щоб відбивати напади грабіжників і бандитів, що нападають вночі на села і розграблюють усе, що попаде під руки, а часто й підпалюють будинки і вбивають тих, хто ставить спротив або захищається.

Моє весілля

Та раптом якось трохи притихло. Про большевиків не було й слуху. І я вирішив оженитися. Але не з дочкою священика, як умовляла мене мама, а з селянською дівчиною — Валентиною Колос. Відгуляли весілля і я став кандидатом на батька.

Гризло при зустрічах уже не наполягав так на мене, щоб іти до нього партизанити, але до мене часто приїжджали посланці від інших повстанських отаманів з такими самими пропозиціями. Та я стримувався: старі батьки, молода жінка з признаками на те, що доведеться бути батьком. Як їх лишати самих і йти в ліс, шукати ризиковних пригод і безперервно заглядати смерті в очі?..

Безвладдя, свавілля, бандитизм

Влада міняється одна за одною. То денікінці, то махновці, то інші якісь отамани. І ні одна з них не засиджується довго — день, два, тиждень, і нова приходить, щоб знову за день-два дати місце іншій … Аж тут пішла чутка, що й большевики наближаються. Часті зміни влади, а фактично безвладдя, тільки сприяли бандам розбишак. По всій Україні розпаношився суцільний бандитизм! Наше село з населенням близько двох тисяч душ також мало свою байду, що складалася з 50–60 „мнсливців". Спочатку вони нападали і розграблювали поміщицькі маєтки, а потім взялися і до заможніших селян.

Одного разу ввечері сидимо ми в хаті з позавішуваними вікнами, розмовляємо про се — про те, аж раптом дівчина, що була в нас „за рідну дитину", зойкнула несамовито і вхопилася руками за ногу. Збіглися ми до неї й бачимо; нога й руки в крові… Виявилося, що чиясь куля заблукала, пролетіла крізь шибку і застряла в нозі дівчини. В той час у мене був мій товариш, підпоручник колишнього мого полку, Сергій Курінний. Ми з ним заходились коло пораненої дівчини, а тут — рип у хату два дядьки — наші селяни, і почали:

— Іване Макаровичу, ви ж офіцер… Робіть щось! Дивіться, що робиться на світі. Стріляють, грабують серед білого дня, на очах убивають людей, нікого не соромлячись і Бога не бояться… Організуйте нас! Згуртовані, разом захистимо себе від дикого свавілля. Дамо їм відсіч. Якщо не будемо організовано захитатися, то вони нас усіх ограбують, з димом пустять і вдів та сиріт у селі примножать… Подумайте!

— Мені не хочеться мішатися в громадські справи і ворогів собі наживати. — відповів я знехотя.

— Як то?.. Які ж тут громадські справи? Це ж грабіж! Бандитизм! Терор! А ви кажете „громадські справи"…

— Так, — кажу, — але ж ті, що грабують і вбивають — з нашого села наші люди. Якщо я очолю організований спротив, то вся їхня ненависть і помста спаде на мене, на мою родину і наше господарство.