Розділ «Отець протодиякон»

— Я так і думав.

— Нічого. Завтра поїду та з нею поговорю.

— Не знаю тільки, чи завтра буде безпечно туди їхати.

— Чому?

— Бо на завтра там обшук заповіджений.

Руки отця Пристальського задрижали і він повторив:

— На завтра...

Тепер пригадав собі бідолашний протодиякон, із чим його післали до Нечая.

— Владика просив... — почав, але Нечай перервав йому знову:

— Щоб я приїхав до нього, правда? Гаразд. Поїдемо. Ось іще по чарці на дорогу.

Отець Пристальський наново віджив, бо все складалося так гладко, що гладше й не могло. Вихилив чарку, поправив бороду та глянув із подивом на Нечая.

— Пане Нечаю, владика не любить пиянства і гостро карає за це. Я хотів би ще чарочку вихилити з тобою за спільну дружбу.

Нечай підвівся. На устах мав усмішку, але сірі його очі були холодні, як січень надворі. Нахилився над Пристальським.

— На дружбу, панотче, треба заслужити. Чим же ви заслужили? Тим, що вислали Христю в манастир?

Пристальський мовчки видивився на Нечая, вирячивши очі. Горілка била йому в голову щораз більше, все пішло ходором і давніший страх повернувся. Встав із крісла, але світ йому закрутився ще більше, так, що мусів спертися на стіл.

— Але тепер, пане Нечаю, я заслужу на дружбу.

— Побачимо — засміявся Нечай. — Хто зна, може вже запізно. Дрозде!

Дрозд увійшов.

— Мої санки готові?

— Готові, полковнику.