Розділ «Отець протодиякон»

— Це неможливе, владико.

— Чому?

— Бо біля брам кожного манастиря є сторожа з київського полку, щоб охороняти манастирі від юрби людей, які розпалили вогнища і ночують під манастирями. Хто вийшов би тепер із манастиря, мусів би згинути страшною смертю з рук черні.

— Де є той Нечай?

— Певно на квартирі в себе, де і його люди. Казали, що вислав листи до кількох ігуменів із повідомленням про свій приїзд до них завтра.

Митрополит задрижав знову, не знати, чи зі страху, чи з холоду.

— Це ви, отче протодияконе, намовили мене післати Христину в манастир.

Пристальський підвівся з крісла.

— Коли щось не вдасться, то Пристальський завжди винен, відомо. Але це не було діло Пристальського, що стільки збройних поляків є по київських манастирях.

— Що робити? Коли військо і Хмельницький довідаються, що ми переховували стільки поляків, то не буде добре.

— Ой, ні! — похитав головою отець Пристальський.

— Все це Кисіль наробив. Він мене спонукав, він переконав. Треба з Нечаєм говорити.

— З Нечаєм? — здивувався отець Пристальський.

— Чи ви, отче протодияконе, маєте іншу раду?

— Ні. Але як же? їхати владиці до козака?

— Ні. Ви, отче, поїдете і попросите його сюди.

— Я?

Голос отця Пристальського заламався. Це була місія куди тяжча й неприємніша, ніж їзда до Кричевського, тим більше, що отець Пристальський не мав чистого сумління. Його це була у великій мірі вина, що Христя пішла в манастир. Він це знав.

— І я радив би їхати зараз, поки він не піде спати.

— Не міг би хто інший їхати? Хтось, хто його знає? Отець Ґізель?