Розділ «Отець протодиякон»

— То може зачнемо від горілки? — спитав отець Пристальський, потираючи руки.

— Дрозде, наливай!

Дрозд став обережно наливати до дерев’яних кубків.

Нечай підніс чарку.

— На ваше здоров’я!

Отець Пристальський ковтнув горілку, рішив, що добра, і так вирішив свою власну майбутність.

— Я казав вам, отче. А тепер закусимо, чи повторимо?

— Як то кажуть? По першій не дишуть.

— Дрозде, наливай!

— На здоров’я!

Отець Пристальський не звертав уваги, що Нечай робить із своїм напитком. Коли б був стежив, був би помітив, що Нечай не дуже то сумлінно дотримує йому товариства. Для нього ж самого по цілоденному напруженні, страху, їздах, холоді горілка була, наче бальзам на рану. Отець Пристальський підбадьорився, думка почала працювати краще, кров кружляла живіше. Він поглянув на Нечая, затер руки, перехилився в бік полковника і, підносячи палець угору, промовив:

— А по другій не закушують.

— На здоров’я!

— Дай, Боже. Я до тебе, полковнику, від владики. Владика...

— А може б тепер чим закусити? — перервав йому Нечай. — Тут є добра вуджена риба, тут правдива чернігівська ковбаса з часником, тут київська ковбаса. Вибачайте, панотче, що нічого іншого нема, але що ж, чоловік сам, як палець, життя тверде, вояцьке. Годі! А що, добра ковбаса? Милости просимо, не гордіть, панотче. Вип’ємо?

— Дай, Боже, здоров’я! — відповів отець Пристальський, вихиляючи нову чарку.

Горілка вже почала розбирати його, вдарила до голови, розв’язала язик і він, забуваючи про свою місію, зачав говорити, що йому на язик прийшло.

— Ти, пане Нечаю, незвичайна людина. Не розумію, що вони всі мають проти тебе. Але панна Христина ще не монахиня, ще не черничка, вона ще могла б вийти з манастиря, коли захотіла б. Від неї це залежить.

— Від неї? А в котрім манастирі вона?

— В Панянськім Печерськім.