Розділ «Так падають старі дуби»

— Станеш на службу в мене? Я на людях визнаюся. На конях і на людях. Ти один із тих, що страху не знають. І сила в тебе є. Мені таких треба. Дам тобі хутір, який захочеш і де схочеш, і в реєстр впишемо. Хочеш бути в реєстрі?

Дужий наче надумувався.

— Хто б не хотів, ваша милосте?

— Я виріс на руках Половки. Він був, як батько. Він мене вчив і любив. Я хочу з ним бачитися.

Глянув допитливо на Дужого.

— Багато разів із біди мене виручив. Своїм сином звав. Напевно тепер також поможе мені. Його голос багато значить серед козацтва. Чи ти певний, що це Гриць Половка, запорожець?

— То він. То він — радше до себе говорив Забуський. — Коби то Половка перейшов до мене! — думав. Сила-силенна міг би мені допомогти! Старий Половка! Сотником тепер став! А хто ж знає краще військову справу, як не він? Той щенюк Нечай не такий дурний, як я думав, бо розумних людей вибирає. Шпаченко! Половка! — Ей, Дужий, слухай!

— Слухаю.

— Нечая ти бачив коли?

— Полковника? Бачив.

— І жінку його?

— Полковницю? Бачив.

— Де?

— У Брацлаві.

— А ти там що робив? Підозренне недовір’я забриніло в голосі Забуського.

— Наша охочекомонна недавно переїхала в Красне.

— Ага! Я чув про це. Де вони живуть? На хуторі, чи в замку?

— Де ж мені знати, ваша...

— Шкода, що не знаєш. Але дізнатися тобі не буде трудно, правда?