Розділ «НА НОВІ ЗЕМЛІ»

— Здається мені, це та річка, на якій поселилася наша Либідь, — сказав Кий, переступаючи через струхлявілу вербу і підходячи до берега. — Тече вона якраз у той бік…

— Так, це вона, — погодився Щек. — Якщо ми поселимось десь поблизу, то цим берегом найпростіше буде добиратися до сестри…

Кий тим часом ще раз пильно придивився до навколишньої місцевості, до бобрових гаток, до лісу, що ріс по узгір'ях, і радісно скрикнув:

— Друзі! Та це ж земля стрия Межамира! Добралися врешті! Ось та стежина, по якій ми з Хоривом і Ясенем піднімалися на гору, під якою примостилося його селище! — і він показав на ледь помітну в заростях звірину стежку. — Ходімо швидше туди, поки не зайшло сонце!

Вони піднялися крутосхилом на гору, і Кий уже впевнено вивів їх на знайому стрімку кручу.

— Ось! — вигукнув захоплено. — Дивіться!

Перед стомленими воями розкрився безмежний простір, такий широкий, безконечний, що всім аж дух з несподіванки захопило. Внизу, по ліву руч, у глибокому яру, в'юнився повноводий ручай, кучерявився густо-зелений ліс, за яром знову здіймалися стрімкі високі кручі. Вдалині сріблястою стрічкою привільне плинув між піщаними берегами Дніпро, а під горою, на подолі, розкинулося мальовниче селище.

— Там живе наш дядько Межамир! Там частка роду нашого — русь! — не міг стримати почуттів Кий, а потім тихше додав: — Тут і ми поселимося… Поки що…

— А стрий Межамир не перечитиме? — запитав Щек.

— Земля — багатство всього племені, а не окремого роду, і лише віче старійшин може вирішувати, де кому сидіти, — відповів на це Кий. — До того ж стрий Межамир сам запрошував мене сюди. Місця тут вистачить на всіх…

— То ходімо до нього, — сказав Щек.

— Ходімо.

Вони швидко спустилися крутою стежкою вниз, на поділ, і Кий попростував прямо до хижі стрия Межамира.

З двору виглянуло кілька допитливих дитячих оченят, загавкали собаки, сповіщаючи жителів селища про прихід чужинців, почали виходити з сусідніх дворів родовичі.

Потім рипнули двері — і на порозі виросла висока біла постать старійшини. Якийсь час стрий Межамир мружив проти сонця очі, приглядався, а потім голосно охнув і кинувся обіймати племінників.

— Кию! Щеку! От не ждав!.. А де ж отець?

— Отець загинув… А ми ледве втекли від гуннів…

— Тур загинув!.. Бідний брат мій! — спохмурнів старійшина. — Був бій?

— Був… Спочатку Ернак погромив нас, а потім і ми дали йому одкоша. Та все ж змушені були відступити до вас, у ліси. Кінноті ворога не пробитися сюди!

— Будемо сподіватися… А що ж далі?