Розділ «НАКОНЕЧНИК СТРІЛИ»

— Брате, на тебе з твоїми отроками покладаю велику надію. Спочатку хмарою стріл зустрінемо ворога ми! А як тільки він наблизиться до нас на відстань удару списа, вражай його із луків ти зі своїми воями! А ми битимемо списами!.. Якщо ж де гунни прорвуться, тут же мчи туди — затикай дірку! Хай бережуть тебе боги!

— Зрозумів, — сказав Чорний Вепр і поїхав до своєї кінної молодшої дружини.

В цю мить вивідачі, що слідкували за переправою гуннів через Рось, подали знак, що Ернак рушив.

Звістка, що гунни почали атаку, швидко прокотилася по лавах воїв. Над військом запала тривожна тиша. Припинилися розмови, перегукування, всі завмерли в напруженому чеканні, втупивши погляди в далекий закрут дороги, звідки от-от мав з'явитися ворог. Та до переправи було не менше чотирьох поприщ, до того ж вона закривалася поршанським лісом, — і скільки поляни не вдивлялися в далину, що мріла в променях надзахідного сонця, ніхто нічого не побачив.

Тоді Кий припав вухом до землі — і враз почув глухий грізний гул, що долинав мовби з безодні. То був гул від тисяч кінських копит. Він поволі наростав, ширився, наближався, сповнюючи серце лихим передчуттям.

— Гунни рушили! — підтвердив Кий, схоплюючись на ноги.

Він ніколи не вважав себе боягузом, але тепер відчув, як щось холодне й бридке, мов змія, заповзає в груди.

Що це? Страх смерті, яка може спіткати в бою? Якоюсь мірою — так. Смерті боїться все живе і всіма засобами намагається уникнути її. Однак — лише якоюсь мірою, бо він, як і всі люди його племені і його мови, вірив у безсмертя. Вірив, що споконвіку жив — у дереві чи в звірові, у камені чи в тому ж безсловесному києві, яким його названо, а помре — переселиться знову в траву, чи в птаха, чи в хмарину, що безжурно пливе по синьому небі, і так житиме вічно. Тіло згорить на священному вогнищі, а душа випурхне з нього і ввійде в щось інше, щоб через багато літ знову зринути в образі й подобі людини…

Ні, смерть не лякала його.

Лякала невідомість. З усіх боків людину оточувала невідомість, лиховісна і незбагненна. Поля і ліси, гори й болота, річки й озера, ніч і день, зима і літо, грім і блискавка, життя і смерть — все покрите таємничістю, невідомістю, в яку неможливо зазирнути, яка живе вічно і вічно тривожить уяву людини. Що в усьому цьому — боги? Чому ж прогнівилися вони на полян і на всі племена язика словенського? Чому наслали на них напасть — жорстоке зловороже плем'я? Де взяти силу, щоб переважила гунську силу?

— Гунни рушили! — скрикнув він голосно.

Тепер усі почули той протяжний важкий гул. Здавалося, ніби десь далеко-далеко гримів грім.

— Так, рушили, — тихо проказав Радогаст. — Хай порятують нас боги!

Гул ставав сильнішим, тривожнішим. Він поволі наростав і раптом загримів по всьому полю. То з-за лісу, мов темна хмара, виринула орда і помчала прямо на полянські лави. Хоча до неї було не менше, ніж два поприща, Кий відчув, що під ногами здригнулася земля.

І тоді Радогаст гукнув:

— Передня лаво, на коліно! Закритися щитами! Виставити наперед списи!

Вої, що стояли в передній лаві, враз опустилися на ліве коліно, поставили на землю щити, утворивши суцільну стіну, наставили супроти гуннів списи.

— Друга лаво, списи наперед! Щити — перед собою!

Вої другої лави стали впівоберта лівим плечем уперед, прикрилися щитами, а списи уперли в землю і виставили над воями передньої лави.

— Лучники, до бою!