Розділ «КНЯГИНЯ ІСКРА»

Похорон затягнувся до самого вечора. В жертву богам зарізали дві ягниці з отари старійшини, і їхньою кров'ю оросили сухе каміння требища.

Потім жінки принесли брашно — хліб, смажене м'ясо, кисіль і ситу — і дорослі, відіславши зі старими жінками дітей додому, сіли до поминальної учти.

Коли стемніло, запалили вогонь. Полум'я осявало бородаті обличчя старих, веселі, захмелілі від сити очі отроків і жінок. Хоча Добромир і був князем, але князем чужим, і ніхто за ним особливо не тужив. Тому велися жваві розмови про купальську ніч, про княжича Чорного Вепра, про гуннів, а молодь жартувала і навіть потихеньку затягувала далеко не сумних пісень.

Тільки Києві та Боривоєві було не до веселощів. Княжич почервонілими від сліз очима дивився на пригасле вогнище, де лежали перепалені кістки його батьків, і кусок не ліз йому до горла. А Кий думав про Цвітанку. Де вона? Куди запроторив її Чорний Вепр? Як визволити дівчину?

Побачивши на очах у хлопця сльози, Кий обняв його за плечі, пригорнув до себе, прошепотів:

— Не плач! Ти ж княжич, муж, воїн! А мужеві не личить плакати!..

Боривой уткнувся старшому другові обличчям у груди і заридав ще дужче. Потім перегодя затих і довго так сидів, зігрітий теплими руками Кия, прислухаючись, як гучно й розмірено стукає в нього серце.

Опівночі зійшов місяць — осяяв усе довкола. З Росі повіяло нічною прохолодою, дихнуло вологим туманом і запахом водоростей.

Але ніхто з родовичів не рушив додому. Всі ждали сходу сонця.

Коли за лісом зарожевів край неба і на тисячі ладів заспівали, затьохкали пташки, волхв звелів подати корчагу — великий череп'яний глечик. З ним попростував до попелища, де вже згасла остання іскра. Обережно ступив у нього, взяв череп князя Добромира. Білий, перепалений, він захрускотів, зашурхотів — і розпався в його руках на дрібні скалки.

Волхв висипав їх у корчагу. Потім простягнув руку по череп княгині…

Так він визбирав усі кістки небіжчиків — наповнив ними посудину майже по вінця і, підкликавши до себе Хорива і Ясена, звелів нести до кладовища.

Хлопці повернули на лівий берег Росі. Мовчазні родовичі рушили за ними слідом.

Кладовище було розташоване на похилому горбі між двома ярами. Тут уже темніла свіжа неглибока яма. Біля неї сиділо кілька дідів з дерев'яними заступами.

Волхв забрав від хлопців корчагу — опустив у яму. Потім кинув на неї жменю землі. За ним підійшов Тур — зробив те ж саме. А тоді у мовчанні рушив увесь рід — чоловіки, жінки, старі й молоді. Кожен нахилявся — кидав пригорщу глини, примовляв:

— Хай буде вам, князю й княгине, легкою наша полянська земля!

Коли перейшли всі, чоловіки взялися за лопати, і над могилою незабаром виріс свіжий округлий горб.