Розділ «КНЯГИНЯ ІСКРА»

Болісний зойк Боривоя пролунав над сонячним островом.

— Матінко!

Але натовп, що сколихнувся від того крику, мовчав. Хто б же наважився відвести руку жони, коли вона добровільно побажала піти за своїм мужем у царство мертвих? Вона вчинила так, як велить предковічний покон і звичай слов'янських пращурів.

Іскра померла відразу, її поклали поряд з князем просто на багаття.

Вогонь розгорався все дужче. Малинові язики його шугнули вгору й охопили обох покійників з усіх боків. Стало нестерпно жарко. Люди відступили на чималу відстань, але й тут затуляли обличчя руками від вируючого полум'я.

Тільки золотоликий Світовид та суворий Перун зі своєї скелі холодно, мовби чимось незадоволені, дивилися чорними очима і на людей, і на багаття, і на небіжчиків, що лежали в вогні.

Їхня невдоволеність не пройшла повз увагу волхва Ракші.

— Боги вимагають жертви! — гукнув він, потрясаючи сивими патлами. — Князівської жертви!

Князівська жертва не проста. Тут не обійтися кров'ю бичка, ягниці чи свині, — потрібно пролити людську крівцю!

Серця людей наповнилися забобонним жахом і трепетом. Кожному хотілося побачити, як боги приймають людську жертву, але ж невідомо, на кого укаже божий перст.

— Ось винуватець смерті князя Добромира! — вигукнув Ракша і скарлюченим пальцем ткнув Крекові в груди. — Його принесемо в жертву богам! Хай проллється його кров разом з кров'ю князевого бойового коня!

— Хай проллється його кров! — луною відгукнулися родовичі.

— Ведіть його! І коня давайте сюди! І коня сюди!

Гроза і Велемир схопили Крека за руки — потягли до требища. Він закричав, почав опиратися, але його ззаду підштовхнув списом Ясен, а молодший брат Грози Тугий Лук вів позаду на поводі вороного князевого коня. За ними рушив Ракша, потім — старійшина Тур з синами, слідом — враз поблідлий княжич Чорний Вепр, а позаду — всі родовичі. Поспішали, товпилися, кожному хотілося стати ближче, щоб побачити, як проллється жертовна кров.

Перед капишем зупинилися.

На мовчазний знак Ракші підвели коня. Нічого не розуміючи і не підозріваючи, що хвилини його полічені, він спокійно похитував головою і помахував хвостом, відганяючи оводів.

Потім волхв подав знак Грозі й Велемиру — й ті підвели Крека. Волхв вийняв широколезого ножа — пальцем попробував, чи гострий.

Гунн посірів, смертельний жах округлив його вузькі очі, корчами зсудомив ошкіреного рота.

— Чекай, старий! Не вбивай! — раптом заговорив він досить добре мовою словенів, яку легко розуміли поляни. — Ваш бог задовольниться одною жертвою — віддайте йому коня! А мене не чіпайте!

Всі були вкрай здивовані — і Тур, і Кий, і Щек, і Хорив, і Боривой, і, особливо, Чорний Вепр.