Розділ «АТТІЛА»

Всю ніч не вгавала та весільна учта. При світлі свічок і смолоскипів гості їли, пили, співали, аж поки не поснули там же, в каганському палаці, де хто примостився.

Зійшло сонце. Зморені слуги прибрали захаращені об'їдками столи, поставили на них чисті тарелі й келихи, поналивали з бочок у корчаги вина, пива, сити й кумису. Прокидалися рикси, князі й вельможі — і тут же починали похмелятися.

А каган не виходив зі своєї опочивальні.

Спочатку нікого це не стурбувало: мовляв, відпочиває старий після надмірних веселощів.

Та коли сонце, підбиваючись вище й вище, звернуло з обіду, в серця всіх присутніх закралася неясна тривога. Чому не виходить каган? Де поділася його молода жона?

Першим кинувся до зачинених дверей Еллак. Загрюкав кулаком.

У відповідь — мовчанка.

— Батьку, відчини! Ніякої відповіді.

Вщух застільний гамір. Припинилися розмови. Занімував каганський палац. Тільки біля дверей опочивальні товпилися перелякані родичі кагана та слуги.

— Ламай двері!

Вибили двері. Натовп вкотився до просторого покою. І всі раптом зупинилися, вражені тим, що побачили.

Моторошна тиша зависла в палаці. Не стало Аттіли! Не стало того, хто упродовж багатьох літ наводив жах на цілий світ! Кого всі боялися й ненавиділи, як скаженого пса! Кого в вічі називали «батьком гуннів», найславнішим й наймудрішим, а поза очі кляли найлихішими словами і кому бажали найлютішої смерті!

Тепер він лежав непорушно — такий маленький, миршавий, нікчемний.

Однак його боялися й мертвого! І всі зі страхом дивилися на бездиханний труп.

А де ж Ільдіка? Де молода жона кагана? Може, це вона зарізала свого старого мужа?

Ні, всім було ясно, що Аттіла помер сам. Із носа, коли він, об'ївшись і сп'янівши, ліг на ложе горілиць, кров полилася не назовні, а в горло і задушила його. А перелякана Ільдіка забилася, мов пташка, в куток і там, накрившись килимом, проплакала і в страсі протремтіла всю ніч…

Похорон відбувся на третій день.

Серед голого степу, у шовковому шатрі, поклали Аттілу, щоб віддати йому останню шану. І найліпші, найдостойніші мужі гуннських родів їздили верхи довкола того шатра і, піднявши вгору руки, вигукували: «О великий королю гуннів Аттіло, народжений каганом Мундзуком, володарю найсильніших племен! Ти, котрий з нечуваною досі могутністю сам оволодів скіфськими і германськими царствами, котрий захопленням городів сповнив великим страхом обидві імперії ромейського світу і, щоб не було віддане й останнє на пограбування, приймав від них щорічну данину! Ти, щасливо звершивши все це, сконав не від ворожої рани, не від підступності своїх, а в радощах і веселощах, без почуття болю, коли твоє плем'я перебувало цілим і неушкодженим на висоті слави й могутності! Хто ж вважатиме це за кончину, якщо нікому відомстити за неї?»

При цьому вони різали собі щоки гострими ножами і, розмазуючи по обличчі кров, так оплакували великого кагана.

Там же, неподалік від шатра, на узвишші, була відправлена похоронна тризна, що перетворилася — не так від горя, як від радощів — на величний і бучний бенкет. Вино й мед лилися рікою, більшою, ніж на весіллі. Жалібні плачі змінювалися веселими піснями. І так, поєднуючи в собі протилежні почуття, гунни, а з ними і вельможі підлеглих племен до самого вечора проявляли скорботу, змішану з веселощами.