Розділ «СИНЬКО, СИН СВОГО ДІДА»

— Кажу, нема діда. Помер.

— А скільки ж йому років було?

(Женя й забула, що розмовляє з чоловічком, який назвав себе чхортиком. Вона всадовила Синька на коліна, і їй здавалося, що говорить з лялькою або з отим Мотею, що завжди виглядає її під кочегаркою).

— Скільки років? — перепитав Синько. — Дідок рано помер. Прожив триста два літа, дві зими і ще одну весну. А наш прадід, Чорно-Зелена Борода, той ходив ще з бурлаками на Азов і загинув ось недавно, в сорок третьому, коли бомба у воду впала...

— Ох ти і брешкаєш!

— Не віриш, піду від тебе, — ображено засопів Синько, заворушився, випростав ніжки, збираючись іти.

— Ну, куди ти! Посидь. У тебе ж горло болить. Давай я тебе закутаю, ось так, а ти мені ще щось розкажеш. Добре?

— Розкажу, — пробурмотів Синько і вже привітніше зиркнув на Женю; ще раз блиснув оченятами і лапкою обережно погладив її м’який коротенький чубчик.

— А ти вмієш, — раптом спитала Женя, — ворушити вухами? Дивись!

Як гуска, вона витягла тонку білу шию, напружилась і чудесно заворушила вухами, причому ворушились у неї не тільки вуха, а й брови, шкіра на скронях і навіть спортивний чубчик на самому тім’ї.

Синько роззявив щербатого рота і не без заздрості подивився на Женин фокус, що був виконаний майстерно.

— Ну й хо, подумаєш, — одвернув він свою кирпу й статечно покашляв. — А мій дядько умів куряву носом пускати, о!

— Який дядько?

— Мій двоюрідний!

Синько роззявив щербатого рота, видно, збирався знов щось збрехати, але...

Дзенькнув у коридорі дзвінок. Женя стрибнула швидше до столу, розклала зошити й книжки. (А Синько так спритно шмигнув із ліжка, що дівчина й не помітила, куди він щез). Оглянула Женя кімнату — все в порядку, й кинулась одчиняти двері. Та вже спізнилася.

На кухню пройшов батько. Він промайнув коридором тихо, майже нечутно. Приніс із вулиці запах осіннього вечора, душок бензину і олійних фарб (фарбами пахла його скринька, де лежали малярські щітки). З нерозлучною скринькою в одній руці, з повною сіткою в другій, він став посеред кухні, м’яко й винувато усміхнувся до доньки. Женя підскочила, взяла важку сітку, цмокнула батька в щоку.

Василь Кіндратович стомлено всміхнувся крізь скельця окулярів, скинув берет і передихнув:

— Хух! Товкотнеча в тролейбусах, хай йому грець!

А Женя крадькома милувалася батьком. Для неї він був схожий на вчителя або на вченого: в окулярах, тонке розумне обличчя, невеликі залисини і гарний світлий чуб, хвилястий, завжди акуратно причесаний. Та найголовніше — він був худий, сухорлявий, ніхто не давав йому тридцяти п’яти років, хіба що тридцять, та й годі; в неділю батько міг блукати у лісі цілий день і ніколи не казав, що стомився.