Розділ «БЕН. 101-ША АРМІЯ ЮНИХ ШИБЕНИКІВ»

в лиця презирливої гримаси. Тим самим він говорить: «Що ти виламуєшся, Бен? Ти пігмей. Пост командуючого я продав тобі времено за цигарки й дрібну монету, а коли хочеш, зроблю тобі аперкот — і пост назад заберу. Розкусив?»

Але зараз, задобрений жвачкою і болгарським мундштуком, Кадуха не розпалює внутрішніх чвар, готовий підкоритися, тільки презирливо чвиркає крізь зуби.

Хоч Кадуха й сказав, що все готове, однак починається штовханина й гризня, коли армію ділять на «наших» і «не наших». Цілком зрозуміло, всі хочуть до наших, але Бен відбирає свою групу найвірніших підлабузників, а решту — нелюбимчиків — штовхає кулаками в груди, відправляючи до «не наших». Вадька презирливо стежить з-під каски, яку шпану підсовують у його загін. «Нічо! — написано на його зморщеному, давно не вмиваному писку. — Ми й з дрібнотою вам всиплемо. Ша!»

Нарешті армію поділено. У кожній ворогуючій групі є танкісти, диверсанти, лазутчики, санітари. Армія рветься в бій! І тоді Бен дає з свого автомата, що працює на батарейках, довгу чергу палахкучого вогню, робить стрибок і рявкає тигрячим голосом. Це означає, що битва почалась. «Наші» з ревом і тупотом несуться в підвал будинку, а «не наші» — з Вадькою на чолі — біжать у кінець двору і там залягають під парканом, у смітнику та кущах.

Тиша перед атакою. Раптом підводиться Вадька Кадуха, закладає в рота два чорні пальці й свистить:

— Пластуни! Пузом к зємлє!.. Вперед! В атаку!

і перший робить ривок, стрибає через кущі, каска аж деренчить у нього на голові. «Не наші» перебіжками атакують підвал, падають і повзуть по-пластунському, в декого зсовуються штани й губляться сандалі, а з підвалу, з усіх щілин і отворів строчать Бенові герої, і це відчайдушне, нелюдське татахкання струшує будинок від першого до п’ятого поверху, вривається в сусідні двори, на стадіон, на Лук’янівський ринок.

— Іроди! Щоб ви показилися! Щоб вас трясця взяла! — чується з одного вікна, а з кочегарки вибігає сухий, як жердина, дзеркально-лисий кочегар Фурдило, він глухий, мов пень, але теж почув цю несамовиту стрілянину і тепер біжить із кочережкою до пісочниці. Побачивши засапаного діда, «не наші» зриваються на ноги, і вже хтозна, чи вони атакують, чи просто тікають від діда у підвал. Попереду скаче Вадька Кадуха, в нього хижий безстрашний вираз обличчя, він кидається врукопаш, прямо на голови Беновим хлопцям. Бен зі своїми орлами тікає в темні й глухі катакомби, в підземелля, в страшні закапелки, куди бояться залазити навіть коти. Величезний підвал (з погрібками й сарайчиками) тягнеться під усім будинком: вузькими темними галереями можна пройти аж на другий кінець кварталу, якщо не зіб'єшся і не заблудишся у бокових завулках і переходах.

Тупіт, крики, стрілянина тепер лунають і під будинком; глухо гоготить підвал, чути, як лопотять підошви по цементній підлозі, як хтось нажахано лящить, застуканий, з темряви. Там наосліп, навпомацки б’ються, вмирають, переслідують ворога воїни 101-ї.

Декому може здатися, що в цій війні панує хаос, що важко зрозуміти, хто тут наступає, хто обороняється, хто живий, хто геройськи поліг. Так воно часто й буває: тільки що вбитий раптом воскресає, люто й несподівано стрибає на плечі вбивці й валить того на землю. Буває й так: тільки що переможена армія швидко отямлюється і тріумфуюче кричить: «Ура! Наша, наша взяла!» Одне слово, часто спалахують конфлікти й гострі суперечки: хто здався в полон, хто знищений, хто переміг.

Та Бен не був би Беном, щоб у заплутані питання війни і миру не вніс повної ясності. Він і його стратеги розробили правила, за якими точно визначалося, кого вважати вбитим, контуженим або легко пораненим. Тут усе залежить від вашої спритності й сили вашого голосу: якщо ви першими гаркнули «тра-та-та!» і крикнули так, щоб глушити противника: «Ага! падай! ти вбитий!», тоді ніяких дискусій не могло бути: ворог ваш брязкав на землю як підкошений. Якщо смертоносна черга пролунала одночасно, ви падали вдвох. А ще мало значення, хто кого перший збив із ніг, ударив шаблею, затулив рота тощо. Найголовніше питання, «наші» чи «не наші» перемогли, вирішувалося загальним всеармійським ревом: чия сторона перекричить іншу, та й салютує на честь перемоги.

Нарешті, щоб уникнути зайвого кровопролиття, за древньою благородною традицією на прю виходило двоє — вожді ворогуючих племен. Починався так званий кінний бій. Кадуха садив собі на плечі одного із чіпких карапузів, що вміє люто дряпатись; Бен садив такого ж, тільки легшого. І от з вершниками на плечах вони вступали в поєдинок: на одній нозі стрибали назустріч і, стукнувшись для проби, намагалися збити суперника плечем, корпусом, а то й лобами вершників. Карапузи у свою чергу з писком і вереском чубились: спритними ривками й захватами стягували один одного додолу. Під свист, стук, захоплене шморгання й атукання бій тривав, доки Бен чи Кадуха не збивав свого ворога з ніг. І коли переможений падав у траву, розквасивши собі й вершникові носа, зривався такий тріумфуючий крик, що глухий Фурдило знову вибігав із кочегарки.

Ось уже винесли з підвалу перших поранених. Їх тягли за руки й ноги і, розгойдавши, кидали у пісок на дитячому майданчику. Ті, затискуючи пальцями рани, стогнали, качалися, корчились від болю, і так натурально, що якесь дівчисько, мало не плачучи, побігло додому й винесло чашку води, але один із мучеників раптом хвицьнув ногою і вибив чашку в пісок.

Виводили і полонених. Їх ставили лицем до стіни, штовхали під боки й прокрикували: «Так! Стояти! Руки не опускать!» З підвалу виходили Бен і Вадька Кадуха. Вони прямували до хлопців твердим рішучим кроком тріумфаторів. Зупинялися метрів за десять од жертв, холодно прицілювались і, гаркнувши у два горла, строчили по стіні, а приречені, обнявшись, падали на землю і завмирали у театральних позах.

— Щоб ви показилися! Чорти, артисти, треба ж так грати! — з оторопілим здивуванням казали матері, що погойдували дітей у колясках і спостерігали за цією невщухаючою битвою.