Розділ «ВІЗИТ ІЗОЛЬДИ МАРКІВНИ»

Геннадій Книш, «мій Геночка», як любила повторювати Ізольда Марківна, працював науковим співробітником в Інституті фізкультури. Вивчав, які біохімічні процеси відбуваються в організмі спортсмена, коли той біжить на довгі дистанції. Як справжній науковець, Книш експериментував на собі: наче космонавт, обвішував себе датчиками, батарейками, мікроприладами і відправлявся у Пущу-Водицю. Там, на лоні природи, де ніхто не заважає, він бігав. Бігав, аж поки не трапилася з ним у лісі пригода, з одного боку, страшна, а з другого боку — щаслива. Щось у нього не клеїлось, не виходили останні розрахунки. З великої досади він забіг дуже далеко, в лісову глушину, і наскочив на дикого кабана. Вепр прокинувся осатанілий і побачив людину, вздовж і впоперек обліплену наклейками. А головне — та людина тікала. Книш не знав (та він і не побачив вепра), що звір має хижий інстинкт: раз ти тікаєш — обов’язково за тобою поженеться.

Зайнятий експериментом, Книш раптом почув за спиною страшне рохкання. Оглянувся — гострі ікла настигали його. Геночка, казала Ізольда, помчав щодуху, вмент побивши всі світові рекорди. Але й вепр не відставав. Він летів, як розпечена комета. Порятунку не було — і Книш на страшній швидкості спрямував своє тіло на сосну. Його викинуло вгору, на самісіньке верхів’я, наче вибухом. Та не в цьому суть, сказала Ізольда. Уже там, на дереві, Гена глянув на прилади — а вони були аж гарячі — і крикнув на всю Пущу: «Ура! Є!» Словом, вийшли оті розрахунки, над якими Геннадій Книш марно бився майже півроку...

— І як пройшов захист дисертації? — зацікавлено спитала Галина Степанівна.

— Блискуче! В ресторані йому піднесли засмажене порося — в знак того, що дикий кабан допоміг зробити геніальні розрахунки.

Жінки весело розсміялися і перейшли у розмові на «ти». (А в пральній машині, помічала господарка, холоне вода і спінене мило осідає на дно). Тим часом Ізольда Марківна почала дипломатично розпитувати, яка у Цибульків сім’я, як живеться дома Жені, чим вона зайнята у вільний час.

— Ну, яка у нас сім’я? — перепитала мати. — Нас троє: Женя, чоловік і я. Чоловік зараз на роботі, він майстер на всі руки: і маляр, і художник, і реставратор. Непогано заробляє. Маємо дві кімнати: у першій ми з Васею, тобто з чоловіком, а в тій, тихішій, дочка. Там Женя спить, там робить уроки. Стараємося, щоб було тихо. Правда, — якось вибачливо додала Галина Степанівна, — я друкарка, часто беру додому рукописи і клацаю на машинці, але стараюсь більше на кухні, щоб не заважати..

— Ясно, ясно! — бадьоро перепинила вчителька і сказала, що вона, власне, так і думала: у них чудові домашні умови, дружна сім’я. (Тут Галина Степанівна спохмурніла, але одразу й зігнала тривожну тінь з-під очей). Що все добре — видно по дочці: Женя вчиться тільки на «пятірки». І не того прийшла Ізольда Марківна, зовсім з іншої причини. Бачите...

Вчителька у двох словах розповіла, що трапилося на уроці: про той огірок з поросячим хвостом, про хрюкання й волохату ручку.

— Невже? — щиро здивувалася Галина Степанівна. — А я бачу: прийшла Женя якась винувата: мовчки поїла і бігом за уроки.

Мати згадала також, що останнім часом дочка взагалі чомусь насторожена. Скрипнеш у її кімнату — схоплюється (і так нервово), наче їй треба щось приховати.

Ізольда Марківна замислилась. Потім сказала поважно, тоном людини, що робить глибокодумні висновки:

— Чудесно. Значить, вона і дома така ж потайна, як і в школі. А не можете сказати, з ким вона дружить, з ким ділиться секретами?

Галина Степанівна зітхнула й рукою, на якій уже підсохло мило, поправила волосся. Видно, їй не хотілося говорити, але вона призналася:

— Бачите, тут і ми винуваті. Є у дочки одна примха... ну, дитинність. Ще малою взяла собі в голову: хочу бути хлопцем. Скільки їй років тоді було? Три, може, три з половиною. Поїхали ми в Крим, в Алушту. Відпочивали там. Женя гралася на пляжі з якимось Стасиком. Весь час вони вдвох. І чим той хлопчик до смаку їй припав — хтозна. Приїхали додому, а вона в одну душу: я Стасик, давайте мені штани, давайте пілотку. Ми якось і пішли на повідку: Стасик — то й Стасик, хай собі грається.

І нам цікаво. Коли, дивимось, а воно з балощів повертає на серйозне: треба вести її в садок — плаття нізащо не хоче. Реве: «Я Стасик! Штани мені! Бо у дворі сміятимуться!» І справді, думаю, будуть сміятися — всі вже звикли, що вона Стасик... Так, знаєте, до самої школи в штанцях, в хлоп’ячих сорочках і ходила. Гляну на дівчаток — з бантами, з кісками, гарненькі всі, як метелики. Аж гірко мені: чи не обікрали свою дитину? Кажу їй: давай,

Женю, й тобі заплетемо косу. Де там! І не підступайся! Ремінь їй треба, пістолі, погони — все, як у шибеників.

— Значить, вона більше з хлоп’ячою компанією водиться?

— Отож і біда. Вийшло, що зараз нема у неї товаришів серед таких, як сама. Дівчаток Женя й досі обходить, бо вона хлопець, а хлопці, коли менші були, то приймали її, а тепер не приймають, бо таки дівчисько. Покрутиться сама у дворі та й горнеться або до дітлахів (є такий друг у неї Мотя), або до старших, до дорослих. Професорові Гай-Бичковському набридає...

— Останнім часом, — вела своє Ізольда Марківна, — ви їй ніяких іграшок не купляли? Ну, таких, щоб пищали або хрюкали?

— Та, господи, які іграшки! Нема їй тепер коли з цяцьками гратися. Ото уроки, басейн, вечорами книга або до професора збігає — і все...