Розділ «БЕН: ЗРАДА І САМОТНІСТЬ. ХТО Б ЗНАВ, ЗВІДКИ ПРИЙДЕ ДОПОМОГА?»

Тричі на день розстрілював себе Бен. А це неважко йому зробити, бо він строчив собі в груди, не встаючи з тахти, під джазову музику «Спідоли». А коли на вулиці зовсім темніло, самотньо виходив у двір, забивався у глухий куток, де стояли дитячі лавки й сірів розтовчений пісок. Там, невидимий для світу, Бен сідав, прислухався до гулу величезного міста і думав про те, який неосяжний світ, населений лісами, тиграми, ягуарами, індійцями; і в цьому світі крізь тундри, пустелі й савани пробиваються напівдикі племена, і їм не стачає справжнього вождя, полководця, який сидить тут, на дитячому майданчику, всіма забутий і покинутий, майже при смерті.

В стані крайнього виснаження й душевного занепаду і знайшла його Женя Цибулько. — Бен сидів у темряві сам, зігнувшись, і над похиленою головою, в траурі, дзвеніли комарі.

— Бен, — сказала Женя, — Йди до нас. Мама кличе.

— Чого?

— Не знаю. Послала, щоб я знайшла тебе.

Женя знала, чого мати кличе Бена, але промовчала, та й взагалі намагалась говорити якомога спокійним і байдужішим тоном. Мовляв, мене послано, от я й кличу тебе.

Бен тяжко й скорбно зітхнув, тим самим ніби промовив: «Ходять тут усякі! Не дають людині спокійно і вмерти». А проте встав і, оглядаючись по двору (чи нема близько нікого, бо неприємно йти під конвоєм жіноцтва), поплівся за Женею.

А незабаром на кухні Цибульків можна було побачити сцену: Бен уплітав уже другу тарілку гарячого супу, лице у нього розпалилось, чуб звисав над очима й прилипав до спітнілих скронь. А за спиною Бена стояла Галина Степанівна, вона з жалем і якимсь острахом дивилась на Бена, на його розтріпаний змокрілий чуб, на темні патьоки по щоках, на поламані генеральські погони, дротом прикручені до теніски. Мати доливала супу, підкладала хліба й поглядала на чоловіка: «Що це за батьки, га? Кинути дитину напризволяще і поїхати — та у мене б серце розірвалося!» Цибулько спирався плечем на одвірок, хмурився, кінчиками пальців поправляв окуляри: він розумів жінчин гнів, але розумів, на жаль, і те, що хлопця можна нагоду-вату супом, а от що зробиш з батьками?..

А в Жені були свої міркування: ну, скільки можна з цими погонами, з шаблями, пістолями? Цяцьки! Аби щось серйозніше (шостий же клас!). Коли б у неї був старший брат, щоб разом... ось літом поїхати в Пущу... І тут щось таке несподіване спало їй на думку, що Женя застигла, швидко закліпала очима, сама не повірила собі. А потім з гострим напруженням, з хвилюванням подивилась на Бена: чи можливе таке... щоб з ним, з Беном, поїхати на озеро в Пущу-Водицю?

Бен і не підозрював, які думки схрещувались над його нечесаною головою. Зараз він нічого не бачив, крім тарілки з димком гарячої пари та скибочок пахучого хліба.

Вже через силу доїдав суп з фрикадельками.

Все повільніше й повільніше тягав ложку, очі його заволокло туманцем, сизою млостю, голова схилилась нижче, тіло розм’якло, розслабилось. І ось, цюкнувши ложкою по столу, Бен поклав чуба на лікоть, глибоко замислився, і в кухні почули мирне тоненьке сопіння.

— Диви, — тихо проказала Галина Степанівна. — Заснув. Намучився бідний.

Удвох із батьком вони обережно взяли Бена попід руки (а він був тяжкенький, наче зовсім і не схуд) і, волочачи його ногами по долівці, потягли в кімнату, вклали на диван. А мати підсунула під голову м’якеньку подушку.

Бен заплямкав губами, повернувся до стіни. І, підім’явши під себе генеральські еполети, солодко заснув.

А Женя постояла, ще якусь мить з доброю, трохи спантеличеною усмішкою покліпала на Бена і подумала: їй давно здавалось — так воно й буде... Сваряться, сваряться люди в класі, в дворі, а як трапиться біда — то разом...