Розділ ««ЧИ БОЇТЕСЬ ВИ ГРОМУ?» ДВІ ВІДПОВІДІ НА ОДНУ АНКЕТУ»

Бен: Докторська ковбаса. І Фантомас, якому я одним ударом звертаю набік щелепи.

Женя: Басейн або ставок і страшні щипавки, котрі чіпляються мені до ніг.

21. Чи пробували ви складити вірші?

Бен: Тільки оці: «Коло города Пекіна ходять-бродять хунвейбіни...»

(Примітка. Брехня! Привласнює собі вірші фольклорного походження!»)

Женя: Вночі мені сниться, що я говорю віршами — і так прикладно, як Лєрмонтов. А прокинусь — геть усе забуваю.

22. Часто ви мрієте? Про що?

Бен: Про бойовий танк. Щоб мати персональну

броньовану машину марки Т-34. (Далі щось написано й закреслено).

Женя: У мене є мрія чи, може, сон... Щоб наш двір переселити в Маньківку або ні — щоб маньківську річку переселити у наш двір і щоб метелики (далі крапка, бо продзеленчав дзвінок).

Науковий працівник Грицюта сколов ці дві анкети скріпкою і написав на них спільну резолюцію:

«Вивчити. Особливо цікавий тип для дослідження Бен. Видно, натура неврівноважена, дерзаюча, але прикривається зовнішньою грубістю і хлоп’ячою розхристаністю. Перевірити свої враження».

Поки психолог Грицюта переглядав анкети 5-А класу (а була вже пізня година — десь після одинадцятої вечора), на вулиці Стадіонній сталася одна пригода. Потім про неї тільки й говорили мамуні, ще з більшою ревністю пильнуючи своїх дітей у закритих колясках-кибитках. З вуст у вуста передавалося моторошне слово: крадуть...

Отже, на вулиці було темно. Перед кочегаркою самотньо поблимувала тьмянувата електрична лампочка (пізніше міліція вияснила — на 30 ват), що погойдувалась на жердині. Кочегар Фурдило сидів у діжурці перед відчиненим вікном і, схилившись на розгорнуту газету, вдумливо похропував. Враз над його головою щось тріснуло, немовби розірвалась осколкова граната, й посипалось на асфальт бите скло.

Фурдило відчув неясний струс повітря й здригнувся. Виглянув у вікно: лампочка, що поблимувала перед ним, зникла. Темрява огорнула двір. І, здається, прошмигнули під будинком дві згорблені тіні. Фурдило вставив у вухо слуховий апарат, а проте більше нічого не донеслось до нього, хіба що якийсь глухий віддалений тупіт, неначе підземний.

— Уп’ять ці босяки! — пробурмотів Фурдило й витрусив за вікно осколки скла, що впали на газету. — Тільки повісиш лампочку, так і розіб’ють. Судить таких нада!

Невдоволений, що його розбудили, Фурдило посопів, покліпав сонними очима, зручніше вмостився на лутці вікна й знову задрімав.

А тим часом дві скрадливі тіні вскочили в підвал.

— Світи! — сказав один задиханим голосом, і в тому голосі чулося таке нетерпіння й така поспішливість, ніби зараз мав хтось нагрянути і схопити обох за комір.

Другий — недбало згорблений — тримався спокійніше. «Ша!» — сказав він презирливо й чвиркнув у темряву, послухав, чи нікого поблизу нема. У підвалі стояла затхла важкувата тиша з душком цвілі й гнилих решток картоплі; не шаруділи навіть миші, не озивалась вода у трубах. «Порядок!» — шепнув цей, сутулий, і ввімкнув ліхтар. Тугий пучок світла з китайського ліхтаря застрибав по дерев’яних дверцях сарайчиків.