Розділ «РОЗМОВА ЗА ЧАЄМ. ДЕ ЛЕГШЕ — В МІСТІ ЧИ В СЕЛІ?»

Поїхати до баби в гості — це добре. Але щоб залишитися там назавжди... Хтозна. Дуже тихо й сонно у баби — аж стомлює, аж пригнічує тебе той спокій. А от повертаєшся в Київ — і б’є в лице тугий, свіжий вихор: все мчить, все летить назустріч — машини, люди, квартали, все несеться азартно й навально, як на спортивних гонках: давай, давай, не затримуй інших! І тебе захоплює цей азарт, ти вливаєшся в загальний потік, ідеш, біжиш, поспішаєш і ловиш себе на думці: секунди тебе підганяють, розклади (ой, не спізнитися б!) підпирають у спину, дрімати ніколи, зупинятись не можна, тільки вперед, щоб не відстати від інших!

Місто — не для сонних людей!

Женя сама відчуває: Київ закрутив їй у душі таку пружину, що з будь-якого тихого місця вона з нудьгою рватиметься сюди, в гущу, в міську товкотнечу, де вирує життя.

...Після того як батько сказав: «А що, стара? Може, поміркуємо та й поїдемо назад у село?» — на кухні раптом запала мовчанка. Всі троє ніби до чогось прислухалися — до музики чи до кроків за стіною. Мати просунула палець у вушко чашки та так і застигла, потупивши очі. Кіндратович уперся плечем у стіну і сидів, поважно суплячись, заглиблений у свої думки, а на його лобі набрякали від чаю великі краплі поту. Женя здивовано глянула на батька й на матір: чого вони враз примовкли?

Погиркала вода у крані й стихла. І батько, щоб порушити мовчанку, злегка відкашлявся й обережно мовив:

— Я серйозно, Галочко. Давай подумаємо. Гроші у нас є. Продамо ще своє манаття, купимо в селі хату та й плюнемо на ці трамваї разом з усіма грипами...

Мати як не чула. Тільки ворухнула куточками губ.

Тоді батько знову:

— Хіба ми роботи в Маньківці не знайдемо? Ти підеш у контору чи сільраду, друкарки скрізь нарозхват. І в мене професія така...

— Та господи! — мляво озвалася мати. — Аби руки, а робота скрізь знайдеться.

— От-от! — зрадів батько. — І не будеш товпитися в чергах, не будеш з базару сумки тягати. Своя городина, свіжа, що схотів — те й вирвав.

— Та воно ж само не росте, — ніби аж образилась мати. — Це ж з городом треба возитися. І копать, і садить, і полоть — по самі вуха у землю залізти. Не з нашими радикулітами.

— А вода? Ти ж знаєш, яка у Маньківці вода. Джерельна! Вип’єш — і всі болячки проходять. Не те, що наша хлорована, з крана.

— Еге ж. А де колодязь? Аж на Федоньчиному кутку. Попоносиш відром — не раз Київ згадаєш. Тут повернув кран — і набирай скільки хочеш. І теплої, і холодної.

— Ну, а молоко? Де ти таке молоко знайдеш, як у нас з-під корови? Сама ж казала...

— Василю! Не сміши! Ти що, корову збираєшся завести? Може, ще й пару кабанчиків? І запхаєш мене, як бабу Гапку, у гній, у хазяйство?

Женя слухала батьків і в глибині душі посміхалася. Вона знала, чого її «старенькі» розбурчались. Згадають село, молоді свої роки. Зітхнуть, а тоді назад, у Київ.

Ну от, батько витер піт долонею й розгублено заморгав на матір:

— Галю, я щось не зрозумію тебе. Ти сама говорила: Маньківка, аби хоч на тиждень у село. А зараз... Може, сільської роботи злякалась?

— Не злякалась! Міг би давно упевнитись: ніякої роботи, я не боюсь! — Мати, видно, образилась, бо на щоках проступила холоднувата блідість. — Тільки й зриватися назад не хочу. Скільки стягувались, щоб меблі купити, холодильник, телевізор. Скільки квартиру чекали — тепер є своя, ізольована. Люди приходять і кажуть: гарно у вас, не квартира, а просто музей. І все це покинути? І знов починати на голому місці? А потім — село... Я за Женю боюсь. Тут усе на місці — школа, басейн, лікарня. Знаєш, як вона горлом хворіла? Тільки температура — лікаря одразу виклиаемо, й душа спокійна. А там?