Розділ «З БАТЬКОМ НА «ВЕРХОТУРІ». ДИСКУСІЯ В КЛАСІ. БЕН. ПРИЧИНА ПОРАЗКИ СПАРТАКА»

— Сьогодні ти будеш у мене за підручного, — каже батько (він уже в рудій парусиновій спецівці, в такому ж береті, якийсь не домашній, а наче трошки чужий, відсторонений, і так строго глядить на неї через окуляри). — Твоє завдання, — веде він далі, — розчиняти цемент. Ось форма, ось лопатка тобі й вода. Досипатимеш цього порошку — синтетичний клей для міцності. Тільки, прошу: розчиняй невеликими порціями. Цемент — ти зараз сама побачиш — швидко тужавіє... Ясно?

Женя кліпнула своїми світло-каштановими віями: ну, звичайно, ясно. Це простіше простого, все одно, що учиняти з мамою тісто на кухні. Розвела в формі пригорщ п’ять цементу, долила води, розмішала сірувате тісто, попробувала на палець і... аж сторопіла. Перед самим носом у неї вихопилась лапка, мазнула того тістечка й відправила собі в рота. «Синько, звідки ти взявся?» — строго зашепотіла Женя й одвернулась, щоб не побачив батько непрошеного гостя. Воно ж ніби втекло з дому, оце вредне чортеня, а як опинилося тут, та ще й залізло під куртку — хтозна. Синько тим часом пожував цементу, закліпав зеленими баньками, обурено скривився й сплюнув:

— Пхе!.. Хо це в тебе за мармелад? Пішку повно, на зубах шкрипить!

Женя присіла, давлячись від глухого сміху. Чортик ображено засопів, ще раз хапнув цементу й ляпнув Жені печатку на носа.

— Смієшся... Сама покуштуй!

— О, та ви вдвох! — здивовано проказав батько, заглядаючи до них через Женине плече. — І вже вимазались! Обоє ви чортенята!

Батько говорив з м’якою усмішкою, але Синько, зачувши голос Цибулька, одразу ж шмигнув під куртку, наче його й не було, а Женя підвелась, витерла носа й пригасила в собі недоречні, як їй здавалося, хихоньки, вона тут не для того, щоб заважати батькові.

— Я розчинила. Може, крутіше? — спитала серйозно.

— Ні, досить цементу. Зараз почнемо ліпити.

Цибулько збризкав зачищену латку стіни водою, зачекав, поки вбереться волога, ще раз побризкав — ліплення робиться на мокрій цеглі, на так званій сирій основі. Потім розгорнув рулончик тонкого копіювального паперу, притиснув його по краях камінцями.

— Дивись, Женю, який складний орнамент. Внизу — виноградна лоза з листям та гронами; це символ жигтя й невмирущої праці. А поверху — постаті робітників і матросів з багнетами, будьоннівці на конях, що ніби летять у повітрі. Це наша революція, те, що нам найдорожче в історії. А в глибині, бачиш, воїни зі списами, птахи, ратаї — давня наша історія. І глянь, Женю!.. Жодний елемент, жодна постать не повторюється. Тому й робота ручна, а не формовочна. Формовочна — це коли за готовою формою на заводі виготовляють ліплення, а тут тільки беруть і прикріплюють до стіни. Второпала? — І батько «подзвонив», тобто натиснув пальцем на кінчик Жениної кирпи, як це вона часто робила своєму Синькові.

Женя розтулила вуста й показала батькові широкі передні зуби.

— Второпала, — сказала щасливо.

— Тоді подавай цемент.

Лопаткою він зачерпнув собі розчину, глянув на малюнок і швидким рухом, пучками, взяв Жениного «тіста» й ткнув його у стіну, на мокру латку, потім ще; виросла біла шершава гірка, батько розгладив її гнучкими слухняними пальцями, округлив, і дівчина загледіла: о, наче виходить грива! А тепер шия. Скреблом він підчистив збоку, прибрав зайве, примружився, якусь мить вдивляючись у фігуру, і знов — за роботу. Пальці його бігають, розрівнюють, пригладжують, і от пружно, опукло виступають із стіни голова й шия коня. Довго морочився, прибирав і знов накладав розчину, коли виліплював око. Підчищав його тріскою, обводив глибокими дужками і нарешті, здається, лишився задоволений: око, а разом і напружена, витягнута вперед голова скакуна ожили.

«Будьоннівськнй кінь. Немовби летить на стіні», — стояла й милувалася Женя батьковою роботою.

Перевела погляд на риштування. Поруч із ними, вище й нижче, ніби повиснувши у повітрі, працювали майстри. Замішували цемент, пісок й нашаровували на стіну, важкі деталі кріпили шпурами. Вони працювали заклопотано, зрідка перемовлялися між собою, і Женя подумала; справді, скидаються на ластівок, що, хтозна-як учепившись за карниз, ліплять собі гнізда.

— Тату, а як ви з’єднаєте цей... орнамент? Щоб вийшла одна картина?

— A-а, це дуже просто! Придивись: стіна вже розкреслена на квадрати. Коли кожен закінчить своє ліплення, картини зіллються в одну смугу внизу і півдугою по всьому фронтону... Правда ж, це прикрасить музей? Сотні екскурсій приходять сюди, люди дивитимуться і казатимуть: «Гарно зроблено. Тут десь і Євгенія Цибулько доклала своїх рук», — батько м’яко усміхнувся. — Музей історичний, і орнамент, як бачиш, нагадуватиме людям про найголовніше в історії — про революцію, про наших предків.

— Тату! Дай я спробую... ліпити!