Розділ «Дмитро Кешеля ПОРА ГРИБНОЇ ПЕЧАЛІ»

— А де знайшли ці біляки?

Михайло вийняв з сумки два білі гриби, що зрослися на корені, й аж присвиснув від захоплення.

— На порошківському боці, — охоче поділилася бабуся. — Але там ниньки гриба не густо. Але людей! Під кожним кущем по двоє чекають, коли бідний гриб вистромиться із землі. Йду я ліпше у Добрин. Там народу, видиться мені, менше, та й грибам любляться ті місця більше…

— Може, і я з вами? — несміливо попросив Голуб, мало сподіваючись на згоду.

Але, на превеликий подив, бабуся погодилась:

— А чому ж і ні? Як то кажуть люди: удвох і веселіше плачеться. Я, знаєте, добрий чоловіче, собі завжди кажу, йдучи по гриби: “Олено, щастя — не курка, решетом не накриєш: що тобі суджено — і на печі знайдеш”. Моїх грибів, будьте здорові, ніколи не знайдете.

— Спасибі за втішливе слово, — сказав полегшено Михайло і, ненароком глянувши під ноги бабусі, ледь не скрикнув… Зовсім поруч, біля лівої ступні жінки, переплетений пожухлою травою, крадькома роззирався низькорослий білячище… Бабуся поправила лямки на гатикошарці й почала підніматися вгору. Михайло затамувавши подих підійшов до місця, на котрому щойно стояла жінка, й виважив із землі біляка.

— Ось він! — промовив розгублено сам до себе.

Бабуся оглянулася й спокійно сказала:

— Богу дякувати. Це вам суджений.

Не встиг Михайло пройти за жінкою й десяток кроків, як за її спиною ледь не розчавив трійцю чепурних підосиновиків.

— Богу дякувати, — мовила знову бабуся. — Таку маю радість, ніби сама знайшла.

Ще через хвилину Голуб підібрав за бабусею два білі…

— До всього треба мати щастя — так зайці казали, як їм шкуру здіймали, — про резюмувала навдивовиж спокійно бабуся. — Богу дякувати… А мені щось очі заволокло…

Тільки старенька звернула із стежини, як Голуб майже з-під її носа зрізав молоденького підберезовика.

— Богу дякувати, — на цей раз уже трохи стриманіше сказала бабуся і по хвилині додала: — Добре той ся має, кому доля на сопілці грає…

І коли Михайло знайшов проґавленого бабусею підосиновика, старенька недобрим поглядом зміряла свого напарника й зовсім невдоволено промимрила:

— Не карай, боже, нічим, як другом лихим…

Надалі ж почалося щось неймовірне. Голуб жодного разу навіть не пробував випередити жінку, але та не встигала ступити й кілька кроків, як Михайло знову знаходив за нею то білого, то підберезовика, підосиновика. По одному, по два, три… Бабуся давно уже змовкла. Від колишньої добродушності на її обличчі не залишилося й сліду. Насупившись й міцно стуливши вуста, вона піднімалася хоча й повільно, але з якоюсь злою впертістю вгору. І тут Михайло вийняв з-під березового кущика, який щойно старенька проминула, високого, із шляпкою завбільшки з тарілку підосиновика. Бабуся вельми підозріло подивилася на свого дружка, з яким, за її словами, і веселіше плачеться, хутко перехрестилася, злякано оглянулася довкола і злякано закричала:

— Люди добрі, диявол у людській подобі!