Розділ «Дмитро Кешеля ПОРА ГРИБНОЇ ПЕЧАЛІ»

— Свят, свят, — перелякано хреститься старенька. — Коли ж це ви могли свататися, коли Марії уже більше вісімдесяти літ?

— Та ну, що ви говорите? — ображається Михайло.

— Ви питаєте про Марію, мою сестру?

— Ні, про доньку вашу!

— У мене три хлопці, а доньки бог не дав, — не без гордості виструнчується перед прилавком бабуся — якось аж помолоділа, зморшки згладились.

— Ая-я-я-й, — хитає розчаровано головою Голуб. — Обізнався. Ви не з Ликицар часом?

— Точно ви помилилися! — аж зраділа бабуся. — Я з Порошкова…

— Вибачте, вибачте красно, — відкланюється Голуб й поспішає вже у протилежний кінець.

За годину Михайло, таким чином, достеменно дізнався, що біляки в основному вродили біля Туриці, Ликицар, Вільшанок, підосиновики пасуться на околицях Порошкова, Тур’я, Ре-мети…

Курс, звичайно, накреслює на місця давно знайомі, роками ходжені — на Турицю.

…Голуб, уважно обстежуючи хребет, спустився у звір, прозваний місцевими чортовою ямою. Тут завше затишно, волого, тепло й не було такого випадку, аби вертався звідси упорожні. Сьогодні, щоправда, грибарів тут теж не вельми густо. Ще лишень перша половина вересня. Літні гриби відходять, а осінні — тільки-но дозрівають. Голуб найбільше уподобав чомусь саме цю пору. Бо ж яка-то, скажімо, радість серед повного літа чи осені, коли гриб піде масово. Тоді бігаєш і вертишся непогамовно горами, як пес за своїм хвостом. Не встигнеш зрізати одного гриба, а очі вже зловили наступного, а той, аби не залишитися в боргу, наведе на багатодітне сімейство підосиновиків. І, увійшовши в азарт, забуваєш про світ білий, гасаєш то навпочіпки, то на колінах, захеканий, обливаючись сьомим потом, по таких кручах, що потім, коли вже вгамуються грибні пристрасті, диву даєшся: який тільки біс мене туди підсадив? Ні, косіння грибів — то, братове, не мистецтво. Найбільша утіха, коли наміряєш добрячий кавалок лісу, а потім, як викуп за тяжкі ноги, несподівано з’являться десь посеред галявини чемний такий, викоханий біляк, підосиновик або ж, принаймні, підберезовик. Оце радість! Тиха, нечутна, вона аж пробирає, просочується у кожну клітину єства. Ти зупиняєшся, кладеш кошарку обік і починаєш вивчати всі підступи до гриба, вимірюєш його з різних віддалей, кидаєш оком з несподіваних ракурсів, а відтак стаєш перед ним навприсядки і довго-довго з якимось благоговінням милуєшся, ніяк невспромозі прийти до себе від щастя — якогось світлого, доброго, ясного і м’яко-м’яко печального. Десь далеко, далеко внизу, на автострадах, вже протяжно, по-осінньому заклично сурмлять машини, по горах банують за літом хати-зимівки, зримо гуснуть, нагнітаються на деревах кольори, обіцяючи одної прекрасної днини всесвітньо спалахнути. Це і є пора грибної печалі, справжнє грибарське щастя.

Враз уражений недалеким улюлюканням, Голуб схоплюється, зрізає тлустого біляка й прислухається. Зрозуміло: посунули варяги. Шануючий себе грибар ніколи не буде зривати горлянку в лісі. Він обожнює тишу, намагається ходити легко й нечутно, як по ваті. А варяг що? Суне зосліпу через хащі, змітаючи на шляху своїм все, що лежить поперек ніг: пташині гнізда, непевні гриби, кетяги невизрілих ягід.

Навіть лісове джерело після того, як нап’ється з нього варяг, не може кілька годин прийти до себе. Все сердиться, мучиться, гнівається стовпцями піску і чорного шуму, аж доки не заплаче чистою сльозою. У помсту за сподіяне природа віддячує варягові тим же злим дукатом — рідко коли подарує мить грибної радості. Це вже хіба справді якийсь сліпий гриб з необачності потрапить йому в кошарку…

Михайло обійшов низом лисий схил і вже, було, хотів податися березнячком угору, коли праворуч у грабовій гущавині затріщав хмиз. Із величезною корзиною за плечима, або ж, як ще називають її горяни, гатикошаркою, на галявину випорхнула з ціпких обіймів зеленого густолісся жвава сільська бабуся. У чорній хустині, пов’язаній над самі очі, довгій вибляклій спідниці, колись розмережаній веселим квіттям, взута у добряче підтерті кросовки та ще й з важкою поліетиленовою сумкою в руках, на котрій збереглося пів-обличчя якоїсь голлівудської кінозірки, бабуся нагадувала дивовижний гібрид казкової героїні із персонажем сучасної літератури.

— Добридень вам! — гукнув Голуб, простуючи до жінки. — Чи є щастя?

Бабуся впросталась, глянула на Михайла лагідними очима, повними сільської добродушності, й жваво заговорила:

— Як красу ділили, то спала, а як щастя роздавали, то встала. І таке отримала, що з ним тільки по гриби ходити…

І відкрила назустріч Михайлові сумку, наповнену благородними грибами.

— Скажу вам одверто: доля вчасно вас розбудила, коли ділили щастя, — мовив Михайло, відчуваючи, як помаленьку його починає точити черв’ячок заздрості.

— Аякже. Доля — не собака, палицею не відіб’єш, — відповіла з хитринкою бабуся.