Розділ «У ВОРОЖОМУ ТАБОРІ (ТЕРПІННЯ)»

Система адміністраційного апарату ворога не дозволяє творити якоїсь широкої організації. Наша група буде мати декілька, може кільканадцять невеликих гуртків. Чогось великого — ми не зробимо. Зробимо те, що зможемо і що мусимо робити. Але я свято переконаний, що здоровий розум, здоровий національний інстинкт — поженуть на цей шлях все, що ми маємо кращого з інтеліґенції. Цю роботу, з часом, будуть-робити і ті, що сьогодні з щирим серцем ідуть на службу «українской савєтской власті».

Не треба думати, що це робота безпечніша від безпосередньої організації збройних повстань. Нас будуть викривати і будуть розстрілювати. Один із наших гуртків буде спеціяльно боєвим гуртком. Його «арґументами» будуть — револьвер і ґраната. Його завданням буде визволяти товаришів, що попадуться в руки ҐПУ та відправляти «до пекла» тих ворогів — кого буде треба. Я сам буду перебувати за кордоном, бо мене занадто уважно тут розшукують. Та це і вигідніше для роботи.

Коли вже почали по одному, по два розходитися — «начальник» покликав мене очима до себе.

— Тобі на Київщині залишатися не можна. Поїдеш на Поділля. Зачекай. Я тобі дам добрі документи і листа до свого чоловіка у Вінниці. Ти учителювати — зможеш?

— Не знаю. Ніколи не пробував…

«Начальник» на хвилину задумався.

— Ну, то підеш за шкільного інспектора до котроїсь із пограничних волостів. Ти знаєш «стежки» через кордон — будеш приносити мені вісті.

Кондуктор на станції Київ-товаровий, діставши від мене п'ять мільйонів рублів на папіроси — сказав зголоситися до нього через дві години, — завезе нас на тормозовій нлятформі аж до самого Фастова. На пероні повно голодних утікачів з Таврії та Херсонщини. Бродять хитаючися дитячі кістяки, обтягнуті прозористою шкірою. Визбирують з брудів все, що можна проковтнути. Коло трупа піджилої селянки, сидять, притулившись до нього, двоє маленьких дітей. Круг них розмовляє гурт утікачів.

— Господи! — зітхає селянка з грудною дитиною, — за які гріхи послав Ти на нас таку тяжку кару?!

— Треба піти до начальника — втручається друга, — щоб дітей де до притулку забрали. З нас же хліб здирали й на «дєтдоми» теж…

— Заберуть… — бубонить глухо дядько у старій баранячій шапці. — На наш хліб он кацапенят повно з Расеї понавозили…

— Цієї ночі дев'ятеро отут Богу духа віддало… — звертається до мене молодиця з запалими очима. — Поскидали рано у товарний ваґон тай повезли десь за станцію… Закопують десь як псів без молитви… Господи! Коли б який поїзд вже відходив, щоб учепитися. Не чули — кажуть, що на Поділлі та на Волині люди за хліб так і не журяться. У нас раніше кожний господар на три роки запасу хліба мав… Торік весною повишукували, позабирали антихристи геть чисто хто що мав… Залишили по фунтові на день збіжа на душу до жнив… А тут посуха вдарила. Що народу вимерло — страх! Поїли усе… і коней, і псів, і котів… Були такі, прости Господи, що й людським м'ясом живилися. У нас у ееді одна жінка-вдова куму свою зарізала та дітей годувала. Приїхала із волости комісія ще за хлібом захованим у «куркулів» шукати — тай знайшли те м'ясо у бочці посолене. Забрали її та розстріляли, а діти попід плотами повмирали…

До нао підійшов малий хлопчина і заклавши пальця в рот уставився мені в обличчя великими чорними очима. В тих дитячих очах було стільки гіркої мудрости голоду й горя, що у мене пробіг мороз поза шкірою. Я мав у кишенях чотири печених пиріжки, які купив за два мільйони на базарі, на дорогу. Перекупка запевняла, що вони з баранячим м'ясом. Та скоріше було воно коняче або собаче. Не виключено, що й людське. Висіла ж на базарі об'ява ҐПУ про розстріл торговки, її чоловіка і сина за те, що продавали пиріжки з дитячим м'ясом. Попереджувало ж ҐПУ в тій об'яві, що зловлені на таких злочинах — будуть негайно розстріляні.

Роздаю дітям ті пиріжки. Мій товариш віддає пів бохонця хліба і через залізничну лінію ідемо на Байків цвинтар. На лінії працюють з рискалями інтеліґентні панночки-київлянки, у спідничках з мішечного голотна і полотняних «балетках». Усміхаються до нас. Ми з ними вже розмовляли, як ішли на станцію. Це дуже вигідна праця… Щоб попасти на неї — треба мати протекцію, знайомих залізничників. Залізниця платить за вісім годин праці — фунт хліба і три фунти картоплі. Усміхаючись чуть не крізь сльози — дівчата показували нам свої ніжні ручки з міхурами від рискалів.

Майже всі гробівці на цвинтарі порозкривані. На дні кожного розсипані спорохнілі кости тих, що були в них поховані, їх повикидали з алюмінієвих та цинкових трумен київські майстри, які шукали в гробівцях матеріялу на рондлі, пательні, куфлі, ложки. На всіх київських базарах — продавалися досить дешево ті кустарні вироби.

Сідаємо утрьох на старій плиті. Зо мною хорунжий Калинівський і юнак Павлусь. Ми разом прибули із-за кордону. У Калинівського пробита большевицькою кулею голова, а через те пів обличчя і одно око — скривлені. Він має гарний тенор, любить спів і розуміється на ньому, їде «учителювати» на Звенигородщину.

Павлусь — дуже гарний хлопчина. Має ясне волосся, ясне обличчя, ясні розсміяні завжди очі. Добре грає на кількох інструментах, любить музику і мріє стати композитором. Він нас тільки відпроваджує на станцію. Сам залишається у Києві і буде вчитися в музичному інституті Лисенка. Калинівський розкладає на плиті і сортує грубу пачку українських пісень з нотами, які позбирав та позаписував у таборі. Коли не лічити ще пари полатаної білизни — це було все його багатство, яке він віз із-за кордону. Склавши ноти, він дбайливо запакував їх у большевицьку газету.

— Піснею легше промовляти до серця, ніж словами. Коли те село, де я буду, співатиме вже з душею ці пісні — тоді його можна буде вести до бою за Україну.

Павлусь мрійно усміхнувся.

— Я повчуся ще і напишу марш, що буде поривати до бою… Обходимо цвинтар і йдемо на станцію, зробивши доброго круга. Переходимо коло невеличкої брудної річки. При березі, на низенькому горбочку граються двоє дітей років по 8–9. Складають на траві хрест із квіток. Мені захотілося з ними заговорити. Підходжу і розпушую пальцями кучеряве волосся дівчинки.