Розділ «У ВОРОЖОМУ ТАБОРІ (ТЕРПІННЯ)»

У ваґоні думав про неї. З кожним відстуканим колесами кілометром — вона ставала для мене ближчою і дорожчою. Коли нас розділили сотні кілометрів, я гостро відчув, як заповнена нею вся моя душа. Думка про те, що я її більше не побачу, була б такою несамовитою, що навіть не приходила мені в голову.

Травень 1922 року… В одній із кімнат невеликого будинку на краю Києва зібралося нас чотирнадцять. Вікна були щільно позавішувані простиралами і різними приналежностями жіночого туалету. Сиділи всі — де і як кому подобалося. Господиня хати — дівчина з «задьористими» чорними очима і комсомольською зіркою на блюзці — сиділа на купі книжок коло ліжка. Її товаришка — студентка музичного інституту — сиділа на підлозі поклавши голову на її коліна. На ліжку сидів той, до кого зверталися очі нас всіх. Дивлючись на нього, важко було відгадати: чи він мав за плечима сорок пережитих років, чи — шістдесят. Чуприну мав сиву до останньої волосини. На чолі й обличчі мав зморшки, які, здавалося, були глибоко вирізані різцем на попелясто-жовтій пергаментовій шкірі. Був неможливо худий. Мав тонкі шляхетні риси і повні юнацького блиску живі очі. Його голос, рухи — були пориваюче молодими. Обличчя його говорило, що він на своїм віку багато дечого бачив і пережив. Перед ним не можна було критися з думками й настроями. В ньому було щось, що приваблювало і примушувало коритися його волі. Я його знав під трьома прізвищами, та ні одно із них не було правдивим. Для нас його незмінне правдиве прізвище бреніло: «начальник». Два місяці тому назад, большевицький губсуд в Одесі засудив його на кару смерти за організацію підпільних осередків української боротьби з червоиомосковськими окупантами. Шість тижнів тому — верховний суд вирок затвердив, і ввечері ҐПУ — забрало його із тюрми на розстріл до свого льоху. Одеські чекісти мали такий «звичай»: смертникові зв'язували руки і ноги, клали його на дно авта і поклавши на нього ноги вигідно розсідалися самі на сидінні, їхали весело розмовляючи, попахкуючи папіросами, якби проїжджалися от так собі… для приємности.

Те, що «начальник» не сидів між катами, а лежав на дні — облегшило роботу його вірним товаришам. Коли авто на повороті однієї з глухіших вулиць зменшило хід — десять куль із «Мавзера» в мотор — спинило його. Одночасно тридцять куль ще із трьох автоматів — подіравили шофера і трьох чекістів. Підготовлений зараня візник щасливо завіз до своїх людей в німецькій колонії і сьогодні «начальник» говорив з нами.

«…Червона Москва налагоджує з сусідними державами мирні відносини і по-приятельськи підготовляє у них большевицькі революції… На чому скінчиться ця гра — передбачувати сьогодні важко. Наша збройна боротьба наразі вже скінчилася. Наша армія, півроку тому назад, дала свій останній бій під Базаром і як збройна сила перестала фактично існувати. Історичний мент, коли ми мали широку нагоду стати державою — ми ганебно проґавили. Внутрішні повстання ворог закінчує вже ліквідувати. Тай без цього час припинити вже це безглуздя. В повстаннях в різний час і в різних місцях загинуло стільки людей, що коли б два роки тому назад ми мали їх всіх в армії — то сьогодні ми панували би над Москвою.

Доба лицарських вчинків із зброєю в руках минула. Тепер українець, який хоче прислужитися майбутньому своєї нації — мусить іти на чорну роботу: готовити підвалини і матеріял для нового зриву. Майбутню нагоду створення власної держави — не сміємо зустріти так непідготовленими, як зустріли минулу. Не буду вам говорити про керівників-вождів, — історія їх вчить, хоч дорого каже собі за те платити, а зрештою може й правда те, що народи мають таких вождів — на яких собі заслуговують. Але ми мусимо працювати над тим, щоб зробити свій нарід наскрізь національне свідомим, здібним до організованої боротьби. Не знаємо, коли знову проб'є «дванадцята година», чи ще для нас, чи вже для тих, що ростуть. Коли всі мілійони українців стануть дійсно — українцями, коли кожний селянин зрозуміє «тезу» — Москва — Україна, — ми не будемо чекати від історії «дарунку». Ми видерем у неї те, що нам належиться. За кінець 1919 року, 1920-й, 21-й і початок цього — в поширюванні національної свідомости багато допоміг нам — сам ворог. Як вам відомо, наша українська інтеліґенція на службу до ворога, за рідкими винятками, не пішла, як не пішла в належній кількості й до свого війська. Й розстрілювали до останнього часу тисячами, одних за те, що по невчасі кинулися до національної боротьби — других за те, що сиділи в хаті і показували ворогові дулю в кишені. Державний апарат склався переважно із москалів та жидів, їх «національна політика» плюс економічна політика воєнного комунізму — протерла очі не одному селянинові, який, коли треба було — не йшов битися з москалями, бо… їх «одна вош на австрійському фронті кусала». Прозрівши, він йшов на безглузде повстання і гинув у ньому. Тоді він оглядався і оглядається ще за своєю армією, щоб іти в її ряди боротися за власну державу. Та ця карта для нас вже передерта і кинута під стіл. Мусимо витягати для гри інші.

Ми маємо проти себе ворога з «жидівською головою», який намагається тепер «виправити» свої «помилки». З запровадженням нової економічної політики большевики стали запроваджувати нову національну політику. У червні минулого року відбувся з'їзд політичної управи української округи. Начальник «ПУокра» Дєгтярьов — виголосив на ньому промову, яка в скорому після того часі — лягла в основу нових «методів» ворога. Я зараз перечитаю вам уривки з неї.

«Начальник» перекинув на подушці декілька друкованих на машинці аркушів і витягнувши один — почав читати московською мовою:[1]

«Товариші! Політичний бандитизм на Україні з'явище не випадкове і не карне («нє уґоловноє»). Він має глибоке історичне й економічне коріння і боротися з ним лише збройними методами, це — підкидати сухого хворосту до вогню. Протягом 1919-20 року, із зброєю з руках проти нас виступало на Україні, в різний час і в різних місцях, понад мілійон повстанців. За цей час повстанцями й партизанами вбмто сто сорок тисяч червоноармійців, чекістів, комуністів і працівників продовольчих установ та загонів. За цей самий час, органами Чека і особими відділами військових частин, лише за офіційними даними, розстріляно понад чотириста тисяч повстанців та їх підсобників, і все-таки з весною 1921 року ми маємо нову хвилю повстань.

Товариші! Чи ці цифри не кажуть вам, що маємо справу з більш грізним противником, як уважають деякі наші військові, що легковажно кажуть: «Дайте нам повну свободу і через місяць від бандитизму на Україні не залишиться ні сліду!

Так, товариші, дивитися на положення не можна! Безумовно, ми мусимо бути безоглядними, навіть жорстокими. Але від того, що ми розстріляємо ще півміліона, спалимо ще сотню сіл, — повстанчий рух не притихне, а навпаки — може ще більш розгорітися.

Положення в інших місцевостях Р.С.Ф.С.Р. не дозволяє нам відмовитися від нашої продовольчої політики на Україні, яка є одною з головних причин, що українське село «ощетинюється». Але повстання мусимо за всяку ціну зліквідувати, поки не пізно. Нам не страшні центри української контрреволюції закордоном, але мати проти себе оглядаючеся за ними озброєне село — річ небезпечна.

Мусимо піти по двох лініях: по лінії обеззброювання села, не застановлюючись перед систематичними розстрілами заложників, і по лінії ідейного роззброєння тієї верстви українського населення, яка, користаючи з розходження інтересів між владою та селянами — обіймає керівництво повстаннями і зкермовує їх на жовто-блакитні рейки.

Це переважно низова сільська інтеліґенція. Настроєні національно учителі, фельдшері, лікарі, кооператори.

Тут треба так: одних розстріляти, а другим дати «хабара»… тим самим, во ім'я чого вони борються. Мусимо зробити так, щоб вони погодилися, що Радянська Україна — це Українська Держава. Хочуть української мови в установах і школах — дамо їм і це. Ми розганяємо шовіністичні «Просвіти», але на місце їх створимо інші українські, підкреслюю — українські — культурні осередки всеяі і місті. Ми будемо за ними пильно наглядати, але наразі дозволимо тим, хто тепер бунтує село, — витрачувати свою енерґію на працю в них. Ми під цей час не можемо піти на матеріяльні уступки селянам, які не хочуть, давати хліба, але піти на ідеологічні «уступки» сільській інтеліґенції, подати їй ілюзію, що політична керівництво на Радянській Україні в майбутньому буде належати їй і цим самим зкермувати на різні шляхи інтереси й та інтереси селянської маси, — ми можемо і мусимо! Коли в цьому мине потреба — ми пошлем її к чортовій матері і поставимо своїх вірних людей — комуністів.

Боротися з цим ворогом можна лише сполучивши збройні методи з гнучкими політичними методами».

Скінчивши читати «начальник» поклав аркуш на подушку і хруснув тонкими пальцями.

— Щось розумнішого над те, що сказав товаріщ Дєгтярьов — не можу вам сказати… З таким ворогом, як московський большевизм, треба, не відкладаючи далеко зброї, боротися всіма можливими методами. Нам кидають кістки, щоб ми ними вдавилися… Мусимо їх так підносити, щоб вбивати в горло ворогові…

Завдяки цій «зміні політики», декілька відданих ідейно нашій справі людей, дісталися на високі положення в державному апараті. Це уможливлює нам обсаджувати низові стійки, найбільш для нас цінні, своїми людьми, які, одягнувши червону зірку, будуть робити своє діло. Найважніші для нас ділянки це — кооперація і школа. Учитель, учні якого, коли підуть до червоної армії, будуть свідомі того, що доручені їм рушниці треба у відповідний мент ужити для захисту інтересів України, а не Москви — блискучо виповнить свій обов'язок перед нацією.

«Начальник» нахилився і поклав руку на хвилясте волосся господині хати.

— Леся записалася до комсомолу і дістала «командіровку» на універсітет… Мудро зробила. І серед комсомольців, і серед студентства багато нашої молоді, яка не стала ідейно нашою лише тому, що… так склалися обставини. Не треба промовляти до неї «контрреволюційними» катеґоріями не тільки тому, щоб не допасти відразу до ҐПУ, але й тому, щоб не відразнти її. Досить, «не роздираючи червоного прапору» — будити в тих молодих українських серцях приспаний національний інстинкт. Решта — само зробиться. Прийде час і та молодь буде топтати ногами чужі ганчірки, яким сьогодні ще поклоняється.