Полтава

Гетьманові на тую гадку так якось дивно зробилося на душі, так ніби жалісно й любо, що

він і про нинішню ребелію в таборі забув. От є ще й між козаками такі, що ради загального добра

життя своє повсякчасно в жертву принести готові.

І хто ж це такий? Звичайний собі сотник, яких сотки. Сміховитий балакун, старий

весельчак, а гляди, до чого він спосібний!

Та якраз тому не хотілося гетьманові прийняти Мручкової жертви безвідплатно, не

хотілося такого хороброго козака лишати на поталу судьби.

— За мною! — гукнув, торкаючи острогами коня. Півсотні козаків пустилося за ним,

збиваючи на полях снігову куряву, що ніби велетенський вуж покотилася навпрошки до шляху, в

напрямі, де лунали стріли. Здалеку чути було щораз то сильнішу пальбу і щораз голосніші крики.

Людські голоси мішалися з іржанням коней, з виском і стенами. Ще хвилина, і весь той боєвий

гук приник перед могутнім голосом Мручка.

— Лаполизники антихристові, — гукав, — мамули гемонськії, навчу я вас на почот

гетьманський нападати, харцизяки кровопийні! Ясновельможного захотіли, а чортової матері не

ласкав

Кулі перестали свистати, мабуть, до рукопашного бою прийшло,

Тут козаки були митцями, а Мручко перший з усіх. Він одним махом шаблюки голову

волові стинав, а втомивши праву, до лівої руки шаблю так мітко перекидав, що годі було й

помітити ту штуку. Куля і найхоробрішого влучить і трупом покладе, тому-то козаки краще

почували себе в бою на біле оружжя.