Полтава

Важко було погодитися з гадкою, що не стало того гнізда, з котрого вилітали степові

вірли.

В порівнянню з утратою Батурина, Переволочної або хоч би й Старих Санжарів страти в

людях на Січі не були великі, але ж все-таки — це була Січ! Не оден провів там свої молода

літа, а їх не забувається ніколи.

Гетьман відхорував вість про упадок Січі, і тепер при нім не починали розмови на тую

тему.

Зате серед козаків ходили найвсілякіші вісті. Але як воно справді було, ніхто не знав.

Аж одного вечера на квартиру до Чуйкевичів зайшов Мручко.

Звичайно веселий і навіть у теперішні важкі часи жартов-ивий, а нині був, як осіння днина.

— Сотнику, я вас таким не люблю, — почала Обидовська.

— Я сам себе таким не люблю, — відповів Мручко, шарпаючи свій сивавий вус. — Та

нічого, ласкава пані, не вдієш, бо і Мручко має не лиш губу, а й серце.

— Влюбився сотник? — зажартувала собі Ганна. Мручко з докором подивився на неї.

— Запорожця стрінув, що зі збуреної Січі до Гордієнка втік, — відрубав.

В хаті зробилося, хоч мак сій. Всі присунулися ближче до Мручка і очима просили, щоб

розказував. І він почав:

— Яковлєв, збуривши Старий і Новий Кодак, післав в оден бік підполковника Баріна і

нашого полковника Кандабу, а в другий царського війська підполковника Башмакова, щоб

ловили й мордували де якого лиш стрінуть запорожця, мазепинця, одним словом, українця. Сам