Полтава

він неділь тому п'ять до Кам'яного Затону біля Січі човнами приплив. В городку була зараза, і

Яковлєв розложився у полі, а на Січ післав письмо князя Меншикова, щоб запорожці здалися...

— А запорожці? — спитало кілька голосів нараз.

— Кинули письмо разом з післанцем у Дніпро. Дніпрові води розлилися широко, до Січі

годі було приступити. Яковлєв висипав шанці і з гармат став обстрілювати Січу. Гадаючи, що

досить її дошкулив, на лодках припустив штурм.

— А запорожці? — спитали знов ті самі голоси.

— Оборонялися хоробро. Кількасот москалів у завзятім бою лягло, більше, ніж було всіх

запорожців у Січі, бо було їх там душ триста з лишком, інші з Гордієнком пішли.

— І що, і що? — питалися, очима повисаючи на устах оповідача.

— І була б Січ відперла Москву, коли б не зрада.

— Зра-а-да?..

— Зрадив наш таки чоловік, Гнат Ґалаґан, бодай би його сира земля не прийняла, бодай

би його ім'я разом з Носовим вовіки прокляте було! Ґалаґан надтягнув зі своїм полком і з

драгунами князя Волконського. Запорожці, побачивши далеко в степу куряву, думали, що це

надходять татари, котрих їм хан у допомогу прислати обіцяв, і врадувалися дуже. Аж незабаром

виявилося, що це за пособники прийшли! Гнат Ґалаґан добре знав Січ, бо й сам колись

пробував у ній, знав план фортеці, всі її входи й переходи, всі тайни, яких Яковлєв знати не міг.

Під'їхавши до Січі, гукнув: "Піддайтеся і покоріться. Вас помилують. Я на це хрест святий цілую!"

Скажіть, як же було не повірити колишньому кошовому? — спитав Мручко і глянув по зібраних.