Полтава

думав про свою Зеландію, про студентські часи в Люнді, Упсалі й Ростоку, про службу в армії

баварській і про нещасливий бій біля Лісної. Всьо міг забути і всьому простити, навіть

українським мухам, лиш остання безталанна битва не давала спокою хороброму генералові. Аж

витрусив люльку, погасив світло і пробував заснути. Нараз почувся легкий стук у двері.

— Який там чорт? — спитав сердито.

— Це я. Простіть, коли бентежу, — відповів король. Левенгавпт схопився, запинав каптан

і виправдувався.

— Keine Ursache, Bagatal e,[119] — заспокоював його король. — Я до вас на годинку

розмови. Позволите?

— Це для мене, не знаю, чи більша честь, чи приємність.

— Без компліментів, генерале. Я давно не балакав з вами.

— Ваша королівська милість гніваються за Лісну.

— Лишім минуле, а про будуче думаймо. Яка ваша гадка про наше положення воєнне?

— Воно важке.

— Знаю. Але що ви на мойому місті робили б?

— Я? — і Левенгавпт поправив своє довге волосся. — Я лишив би Полтаву і всіми силами

вдарив на ворога. Він готується до переходу через Ворсклу, і такий несподіваний удар, на мій

погляд, міг би увінчатися успіхом.

— Гадаєте? — спитав король і, не дожидаючи відповіді, перескочив на іншу тему. —

Кажете, що москалі збираються переходити Ворсклу, так тоді поїдемо й переконаємося, чи це