Полтава

сиріч егоїзм провадить до альтруїзму, — правда?

— А так!

— Ну. вибач, ті терміни виключають себе.

— Як і безліч других, а все ж таки вони співділають. Ціле наше життя, братчику, це оден

великий circulus viriosus[116], а ми, як замотиличені, крутимося в ньому, як ті білі мишки на

колесі в клітці. Бачив?

Рачок замахав рухами.

— Лиши; Балакаймо про друге, більш реальне і близьке, а то збожеволіти можна.

— А невже ж ти певний, що ми ще не божевільні? Люди при здорових умах не тягалися б

за Мазепами й Карлами, а сиділи би дома.

— І дерли б пір'я, або теребили бульбу.

— А хоч би й пір'я дерти, все ж то якась корисна робота, а яка там користь з отсеї

волокити, та ще в характері весельчаків на похоронах. Але нам, малим і нікчемним, заманулося

хоч пальцем одним доторкнутися великого і світлого, хоч полизати ложку, котрою другі їдять.

Хіба ж ми при здорових умах? Всі ми божевільні, всі до одного біля Карла й Мазепи. Одні ідеєю,

жадобою слави — або я знаю чим! — а другі заразилися від них. І ціла тая війна, і всі загалом

війни — це одно велике божевілля, та що ти порадиш, брате! Чоловік так привик до своєї

нікчемної ролі, що почував би себе найнещасливішим з людей, якби йому не дали її грати. І не

тільки ми, всі вони до своїх роль привикли, як актори в театрі.

Рачок затулив Люксембургові уста.