Полтава

знає, чим воно скінчиться. Або побідить цар, а вони пропадуть, або побідять вони, а цар

пропаде.

— Або буде дощ, або погода, — поважно доповів Люксембург. — Мерсі, мосцє Рачок.

— Keine Ursache, Herr Luksemburg[115]. І подали собі долоні.

— От щоб ми здорові, а там якось воно буде.

— Все воно якось є. Все хтось вгорі, а хтось удолині.

— І все з горішних сходів сміття на долішні змітають.

— А тоді й на смітник вивозять.

— На смітник.

І посумніли оба.

— Рачок! — гукнув нараз Люксембург. — Не люблю дивитися на тебе, як зробиш таку

сумну міну. Нагадуєш мені малпу у клітці.

— А мені малпа нагадує тебе.

— Марний з тебе софіст, небоже. Видко, що в академії не вчився.

— Ти знов руба стаєш?

— Не люблю смутку на обличчю блазня. Хто яку ролю приняв, хай не випадає з неї. Тамті

героїв, а ми їх весельчаків. Так хотіла доля.

— Знаєш, Люксембург, з тобою нема що нині балакати. Твій дотеп змерз.

— А твій розум розмокся.

— І коли б не тая тепла ніч, я пішов би геть.