Полтава

— Веприк нам конче треба добути, — пояснював генеральний квартирмайстер

Гілленкрок.

— Чому?

— Тому, бо якщо наші головні сили мають перейти у Зіньків, так годі, щоб під боком

торчала нам ворожа твердиня.

— Не розумію, чого ми якраз маємо переходити в Зіньків, чому не оставатися нам у

Гадячі, де й так залишили ми табор і головну канцелярію військову. Чим мені Зіньків кращий від

Гадяча? От, яке їхало — таке здибало.

Гілленкрок попросив його до карти й пояснював, чому Зіньків від Гадяча кращий.

Реншільд заспокоївся.

— Так. Але ж тоді треба братися енергічно до діла, бравурно, а не посилати до якогось

там шотландського офіцерика лист з уклінним питанням, чи не був би він ласкав здати своєї

гумористичної твердині. Баталіони розженуться, наберуть запалу і нараз: гов! бо трубачі з білою

хоругвою пішли до твердині. Це ж діточа забава! Пощо?

— По те, щоб даром не проливати крові й не марнувати пороху, котрого в нас і так не

дуже-то багато.

— Але ж ми згори знаємо, що нам командант Веприка відповість.

— Ми всі згори знаємо, що помремо, а все ж таки не зрікаємося приємності жити.

— Фі! — свиснув Реншільд і в цю мить ухопив Гілленкрока за рукав та потягнув його до

вікна.