Полтава

поодинокі звена, а решту кидали, як щось зайве, скучне.

Хоч так далекі, все-таки в дечому схожі з собою — несамовиті.

В Русанівці довелось гетьманові і королеві простояти цілих три доби, щоб люди й коні

відпочили трохи.

Та гіркий цей спочинок! Кругом оден біль, оден великий лазарет. Хірурги день і ніч

увихалися по таборах, відпиловуючи відморожені пальці, руки й ноги. Верески й зойки такі, що

птах на хату не сів би. Одна втома замикала людям повіки. Шведи й козаки були так утомлені,

що не спали би хіба тоді, коли би їх самих пилувати.

Мотря не прижмурила очей. Як з криги леду викута, снувалася по лазаретах, помагала

хірургам, перев'язувала рани, кормила й напувала хорих. Обидовська пробувала те саме

робити. Але її обімлілою принесли до хати.

— Пощо того, Ганнусю? — говорив її Войнаровський.

— Хотіла робити те, що Мотря.

— Мотря одержима, ти знаєш. Мотрі — людини нема. Це не вона, це її постанова, а ти,

Ганнусе, ти ще з життям рахунків не позводила, ти все ще поранкова зірниця.

— Боюся, чи нам вечірових не треба. Ідемо в ніч.

— Яка ж бо ти, — відповів і долонею гладив її шовкове волосся. Не перечив, бо не хотів

брехати.

— Ну бачиш, бачиш, яка ж бо ти! — шепотів, не сміючи наблизитися до неї.

Терпіння, яке чорною струєю розлилося кругом, держало їх здалеку від себе. Здавалося