Полтава

плечі, то знов гріли плечі, а мерзли в груди. Не один як тієї ночі не задубів, так зараз-таки другої

днини на запалення легенів зліг. Навіть горілка у пляшці замерзала, бо кріпкої ти за жадні гроші

не дістав, лиш сильно розпущену водою.

Найвідважніші й найхоробріші вояки попадали в розпуку. То зривалися й гуляли якогось

божевільного, до нічого не подібного танка, то, підіпхавши ноги під себе і знітившися, як карлики

які, притулювалися до себе тісно-тісно, дзвонили зубами й вили, поки їм запарі в руки й ноги не

позаходили і поки люте зимно не перемінилося в передсмертне тепло. Тоді ввижалося їм

весняне сонце, пахли вишневі сади, бриніли бджоли, й вони засипляли навіки, щасливі, що

позбулися свідомості терпіння. Так застав не одного блідий ранок 30 грудня, так не оден і

залишився у тій Липовій Долині, що перемінилася в долину ледяної смерті.

Ранком двигнув гетьман свою невеличку армію і в Русанівці дігнав королівський двір.

Король був у бадьорому настрою.

— Але ж бо у вас мороз! — говорив, вітаючи гетьмана.

— Козацький! — відповів, притакуючи, гетьман.

— Дійсно, багато дечого у вас на велику міру, край, урожайність землі, літом спека, а

зимою мороз. Сподіюсь, що й народ виросте тут до великих діл спосібний.

Гетьман усміхнувся гірко.

— Коли б не надія, що так, то чи хотілося б мені двигати на своїх старечих плечах такий

тягар, як нині?

— Треба, треба! — повторяв король, доторкаючись пальцями відмороженого обличчя. —