Полтава

Для будучності живемо, для майбутнього, бо теперішність нецікава, правда, що нецікава?

Гетьман глянув на короля і в його мутних очах вичитав підтвердження цих слів.

Цей чоловік скучав нині, а цікавився завтром, тільки завтром. Для нього не існувало carpe

diem[103], він не хіснувався життям, не пив з його солодкої чаші, цей володар був рабом

невідомого.

І гетьманові жаль зробилося його. Оба одною ідеєю жили — народ свій зробити великим.

Гетьман двадцять, а король десять літ життя посвятив тій божевільній, якщо не божеській ідеї.

Але ж гетьман жив, гетьман у чарівну криницю життя спускався на саме дно, збагнув його тайни,

чув, як ридає розпука і як регочеться щастя. А цей???

Оба не знатимуть одного, тихомир'я, суботнішнього передвечір'я, коли скінчиться робота

в полі і в хаті, — закочені вози й плуги, підметене подвір'я і ти на воротах стоїш, слухаючи, як

дзвонять у монастирській церкві вечірні дзвони і як від лісів, живицею і цвітами пахучих, як від

хвилястих нив і сонних водних плес тихо наближається ніч, наче велика чорна квітка з загадочно

блискучими очима.

Ні, вони того не знатимуть ніколи. Невідома сила вижбурляла їх з лона вічності, гнала,

батожила, перла з силою скитійського вітру і з розгоном тієї стихійної потуги, що ледняками з

півночі на полуднє пре, і оба вони заспокояться щолиш у могилі...

Мовчки стиснули собі долоні.

Нараз король:

— Правда, ваша світлосте, що нема такої твердині, якої б не можна було здобути.