Полтава

— охота до життя... Ще хвилина, і вона скостеніє, як костеніє земля, небо, повітря — усьо.

Повіки, ніби зі студеної бляхи, важкі, що годі двигнути, і навіть в очі зимно. Ще тільки під

черепом вариться. Думки, як у казані бульки, вискакують і діваються кудись. Вже ти над ними не

пан.

...А коли б так тепер ворог наскочив, — що тоді? Битися?... Як?.. Руки заклякли, не

розтулиш.

Лезва не добудеш із піхви. Пальці до рукоятки примерзнуть. Хіба зі шкірою їх віддереш...

...Так тоді чи не покластися б на землю, замкнути очі і притулити лице до снігу.

Гарно як! Земля, хоч і її мороз в'ялить, а все ж таки вона твоя мати. Приголубить і огріє

тебе, вона одна-одніська змилосердиться над тобою.

А коли б так покластися на землю? Як звірина, затравлена псами, що в передсмертній

розпуці кладеться і затулює повіки: роби зі мною що хоч! Якби так покластися на землю?..

...І чому-то Господь крил чоловікові не дав? До Гадяча вже тільки дві милі. Розправив би,

майнув і за годинку малу, або й скорше, сидів би під кришею та грівся біля огня...

Але ж бо й птахи не видержують стужі... Летить, летить, і нараз колихнеться, задрижить

крило і, мов підстрілена в лету, паде униз. Сани переїжджають, і з чорної ганчірки робиться щось

червоне.

Багровіє шлях, і під черепом багряно, а мороз тріщить. Щохвилини хтось ломився у

колінах і або горілиць лягав, або лицем припадав до студеного лона матері-землі. Його

відтягали набік, відтирали і вкидали на сани, на яких повно було таких, як він, замерзляків.