Полтава

Гетьман надумувався хвилину.

— Є, — сказав рішучим голосом. — Твердиня, у якій засіла ідея.

— Твердиня, у якій засіла ідея, — повторив король. — Ваша правда. Вона нездобутна.

Але вона може розсадити мури, й рознести, й на шматки порозривати тих, що її облягають. І

розірве... Тільки це мусить бути велика, дуже велика ідея. — Очі його робилися подібними до

північної, білої ночі, в яку заснути годі.

"Його душа безсонницею страдає", — погадав собі гетьман, а король котив слово за

словом, як криги леду з ледняків у пропасть.

— Боюся, щоб ідеї наші не були більші наших сил. — Нараз, ніби сам перестрашився

того, що сказав, спитав голосом молодечим: — Цар має сестру, правда? Подумайте, ну,

подумайте собі: які божевільні гадки родяться у вузьких людських умах, її хочуть сватати за

мене. — І не дожидаючи, що на це відповість гетьман, кинув йому друге питання:

— Ви вчора дерлися з москалями. Eine nette Emotion[104], що? — І знову, не даючи

прийти гетьманові до слова, кинув третє питання: — Багато людей замерзло нинішньої ночі?

— Багато, — відповів одним словом гетьман, піднявся з місця і став шептати молитву за

усопших. Король шепотом говорив псалом покаяння.

Вертаючи до свого двора, гетьман мимохіть порівнював свою нинішню розмову з королем

Карлом з колишньою балачкою з царем Петром.

Оба жбурляли питаннями, як каменюками, і, не дожидаючи відповіді, задавали нові, без

зв'язку, без тих логічних переходів, до яких ми так привикли. З довгого ланца мечем відтинали