Полтава

Осавул їхав біля Мручка, маючи по правому боці свого несподіваного товариша.

Мручко озирнувся.

— Чи мені двоїться в очах, чи,може, я до десяти числити забув, але бачиться мені, що в

нашому десяткові душ одинадцять набереться. Значиться, у котромусь із тамтих мусіло б тільки

дев'ять бути.

— Цей одинадцятий — це надчисельний охотник, доброволець не із війська а так собі, я

його беру на свою відповідальність, — пояснював осавул.

— Воєнні хрестини?

— Щось таке.

— Краще б другої нагоди підождати, бо отся до похоронів ближча, чим до хрестин.

— Дуже просилася, — просився, — поправився осавул.

— Тягне нашого брата до воєнних пригод. Я старий, а гляди, не всидів у Векли, пішов. Що

ж про молодого казать! Хай іде, тільки ти позір на нього давай, щоб не відбився.

Але осавулів товариш і без того не відставав від осавула, осавул же і без поради Мручка

не спускав із нього ока. Їхали вони тепер хоч не на одному коні, а все-таки як не мож ближче

біля себе.

Якраз з'їздили в ярок, котрим перепливала річка, скована ледами.

— Гов! — гукнув старий сотник, зліз з коня і казав собі посвітити. Викресали огню,

запалили смолоскипи, і Мручко довго осмотрював лід на річці. (Тут вітер здував свіжий сніг і,

мабуть, сотник добачив те, чого шукав).