Полтава

Неземська красота. Люди охкали, побачивши її, а дехто спльовував, щоб відвернути вроки.

Крутилися парубки біля неї, як біля квітки бджоли. Перебирала. Аж багатий сотник навинувся —

пішла. І так її все, як з платка йшло, ще не забажала, вже має. І багатство, і честь — усьо. Не

минуло літ кілька, аж і полковницею стала. Четвірнею в золоченій кареті їздить, дзвони переїзд

сповіщають, з гармат гримлять. Ціла в саєтах, оксамитах, від самоцвітів аж горить. І стали

завидувати її того щастя люди; особливо жінота. Так що! Яка позавидує і заворогує — вже її

нема. Або занедужає, або нещасливий припадок — і нема. Аж і зашушукали люди: відьма! Не

знати від кого воно пішло, коли й чому, досить що: відьма, відьма, відьма!.. І погадайте: не поміг

муж-полковник, не помогли багатства, нічого не помогло. Настягали всілякого патиччя на

майдан, склали костер і тягнуть відьму палити. І згоріла би, коли б не протопіп. У ризах

церковних з хрестом у руках вийшов і ледве тим хрестом пожар угасив і полковницю від

соромної смерті ізбавив... У черниці пішла... Ось вам і щастя, — кінчив оповідання дід: — На

високому щеблі стояла, а черницею вмерла.

— До чого ви це, діду, ведете? — спитала перестрашена хазяйка.

— Не до тебе, донечко, не до тебе. Ти промишляєш, як умієш, заробиш, не прогайнуєш,

великого достатку в тебе не бачу. Але другі. Ой, не по правді вони живуть ті наші дуки, що в них

млини і луки, а нечисті руки. Не по правді, і добра нам від них не буде. Не буде добра, поки

люди на Божії дороги не повернуть. Кровопроливство щастя нам дати не може, лиш закони

христові, лиш милосердіє, лиш любов ближнього як брата. — Підняв голову вгору, тим одним

оком задивився у стелю, яблуко на гортанці задрожало, і з поганого дідового горла полилася